Місіс Екройд зітхнула, віддаючи данину її материнському серцю, тоді як очима проникливо пасла за мною.
— Я тут подумала. Ви такий давній друг любого Роджера. Нам відомо, як він довіряє вашим судженням. Мені так складно у становищі вдови бідного Сесіла. Але є так багато виснажливого — різні розрахунки, знаєте, і всяке таке. Я щиро вірю, що Роджер планує розпорядитися щодо любої Флори, але, як ви знаєте, він трохи оригінальний, особливо стосовно грошей. Що дуже типово, як мене запевняли, для промислових магнатів. Я подумала, знаєте, чи не поговорили б ви з ним про це? Флора вас дуже любить. Ми вважаємо вас давнім другом, хоча й знайомі лише трохи більше за два роки.
Потік красномовства місіс Екройд пересох, бо двері вітальні знову відчинилися. Це дуже мене втішило. Мені не подобається втручатися у чужі справи, тож не маю найменшого наміру турбувати Екройда з приводу грошових розпоряджень щодо Флори. Ще трохи — і я був би змушений заявити про це місіс Екройд.
— Ви знайомі з майором Блантом, чи не так, докторе?
— Так, авжеж, — підтвердив я.
Багато хто знає Гектора Бланта — принаймні з чуток. Ніхто інший не вполював так багато диких тварин у найнеймовірніших місцях, як майор Блант. Коли ви згадаєте про нього, вам скажуть: «Блант… часом не той мисливець за великою дичиною?».
Його дружба з Екройдом завжди мене трохи дивувала: ці двоє чоловіків були разюче різними. Гектор Блант років на п’ять молодший за Екройда. Вони стали друзями ще замолоду, і, хоча їхні шляхи розійшлися, дружба залишалася непохитною. Що два роки Блант проводить два тижні в «Папороті», і постійним нагадуванням про цю дружбу слугує величезна голова звіра з неймовірно розгалуженими рогами, що дивиться на вас каламутними очима та притягує ваш погляд, щойно ступите через вхідні двері.
Блант увійшов до кімнати притаманними йому повільними та м’якими кроками. Це був чоловік середнього зросту, міцний і кряжистий. Його червонувато-коричневе обличчя мало на диво невиразний вигляд. Сірі очі справляли враження завжди спрямованих у далину. Він був небалакучим, і коли й озивався, то говорив уривчасто, наче слова з його вуст витискали.
— Як ви, Шеппарде? — запитав він звично уривчасто, а потім зупинився просто перед каміном і задивився на щось над нашими головами так, ніби вгледів дещо цікаве десь у Тімбукту.
— Майоре Блант, — звернулася Флора, — чи не розповіли б ви мені про ці африканські штучки. Гадаю, ви знаєте, для чого вони.
Я чув, що Гектора Бланта називали жінконенависником, але зауважив, що до Флори він підійшов досить поквапливо, й вони обоє схилилися над срібним столиком.
Я боявся, що місіс Екройд знову заведе розмову про грошові домовленості, тому швидко кинув кілька реплік про новий сорт пахучого горошку. Я прочитав про новий сорт у «Дейлі Мейл». Місіс Екройд не має й уявлення про рослинництво, однак належить до тих жінок, які полюбляють справляти враження добре обізнаних у повсякденних питаннях, і також читає «Дейлі Мейл». Ми мали можливість підтримувати дуже культурну бесіду, поки до нас не приєдналися Екройд і його секретар. Одразу потому Паркер оголосив, що вечеря готова.
Моє місце за столом було між місіс Екройд і Флорою. Блант сидів по іншу руку місіс Екройд, а Джеффрі Реймонд поруч з ним.
Вечеря була невеселою. Екройд заглибився у роздуми. Вигляд мав пригнічений і майже нічого не їв. Місіс Екройд, Реймонд і я підтримували розмову. На Флору, здавалося, вплинула дядькова депресія, а Блант поринув у звичну мовчазність.
Одразу після обіду Екройд узяв мене під руку й повів до свого кабінету.
— Нам принесуть каву і більше не займатимуть, — пояснив він. — Я звелів Реймонду подбати про те, щоб нам не заважали.
Я мовчки й непомітно вивчав його. Екройд, вочевидь, був чимось схвильований. Хвилину чи дві він походжав туди-сюди кімнатою, а потім, коли з’явився Паркер із кавою на таці, опустився у м’яке крісло перед каміном.
Кабінет був затишним. Одну з його стін займали книжкові полиці. Великі крісла були оббиті синьою шкірою. Біля вікна стояв великий письмовий стіл — увесь в акуратно підписаних і підшитих паперах. На круглому столику лежали журнали та спортивні газети.
— Останнім часом той клятий біль після їжі знову повертається, — спокійно зауважив Екройд, наливаючи собі каву. — Мусите знову дати мені тих ваших пігулок.
Я здогадався, що він прагне створити видимість медичної теми нашої бесіди, тож підіграв йому.
— Я так і думав. Тому й захопив їх із собою.
— Чудово. То давайте сюди.