— Вони в моїй валізі. Піду й принесу їх.
Екройд зупинив мене.
— Не переймайтеся. Паркер принесе. Паркере, будь ласка, принесіть докторову валізу!
— Слухаю, сер.
Паркер вийшов. Щойно я хотів озватися, як Екройд застережно підняв руку.
— Ще ні. Почекайте. Хіба ви не бачите? Я такий знервований, що ледве можу стримуватись.
Я чудово це бачив. І мене це дуже турбувало — виникали різні передчуття. Майже відразу Екройд заговорив знову.
— Будь ласка, перевірте, чи зачинено вікно? — попросив він мене.
Трохи здивований, я підвівся і підійшов до вікна. Не панорамного, а звичайного вікна з підйомною рамою. Попри опущені важкі оксамитові штори блакитного кольору, згори вікно було прочинене.
Доки я морочився біля вікна, до кімнати повернувся Паркер з моєю валізою.
— Усе гаразд, — повідомив я.
— Ви замкнули вікно на засувку?
— Так, так. Екройде, що з вами?
Паркер саме зачинив за собою двері, інакше я б не поставив це запитання. Допоки відповісти, Екройд зволікав із хвилину.
— Я в пеклі, — повільно промовив він. — Ні, не зважайте на ті кляті пігулки. Я сказав це для Паркера. Слуги такі цікаві. Підійдіть і присядьте. Двері також замкнено, так?
— Так. Ніхто нас не підслухає, не хвилюйтеся.
— Шеппарде, ніхто не знає, чого я зазнав за останню добу. Якщо чийсь дім і розпадався на очах його власника, то це мій. А отой Ральфовий вибрик — це остання крапля. Та зараз не про це. Про інше… інше… Я не знаю, що із цим робити. А маю швидко щось вирішити.
— Що вас мучить?
Екройд німував хвилини дві (я відчував у ньому дивне небажання продовжувати), а коли озвався, його запитання прогриміло наче грім серед ясного неба. На таке я не очікував.
— Шеппарде, ви навідували Ешлі Ферраса під час його останньої хвороби, так?
— Так.
Схоже, формулювання наступного запитання йому далося ще важче.
— Ви колись підозрювали… Ви ніколи не замислювалися, що… що його могли отруїти?
Я мовчав зо дві хвилини. Тоді вирішив, що відповісти. Зрештою, Роджер Екройд не був Керолайн.
— Відкрию вам правду, — мовив я. — На той час у мене підозр не виникло, але потім балачки моєї сестри все ж наштовхнули мене на таку думку. Відтоді я не можу її позбутися. Але, зауважте, я не маю жодних підстав для підозр.
— Його таки отруїли, — сказав Екройд.
Він говорив сумно й важко.
— Хто? — запитав я раптом.
— Дружина.
— Звідки це вам відомо?
— Вона сама зізналася.
— Коли?
— Учора! Боже мій, учора! А нібито десять років тому!
Якусь мить я зачекав, і він продовжив:
— Розумієте, Шеппарде, я розповідаю вам це конфіденційно. Усе повинно залишитися між нами. Мені потрібна ваша порада. Я не можу нести весь тягар сам. Як я вже казав, я не знаю, що робити.
— Опишіть, як це сталося, — попросив я. — Я все ще нічого не розумію. Як місіс Феррас зізналася вам?
— Усе було так. Три місяці тому я запропонував місіс Феррас вийти за мене заміж. Вона мені відмовила. Я попросив знову, і цього разу вона погодилася, але не дозволила мені оголосити про заручини, поки не мине рік жалоби. Учора я навідав її і нагадав, що від часу смерті її чоловіка минув рік і три тижні, тому заперечень щодо публічного оголошення про заручини більше бути не може. Я зауважив, що впродовж останніх кількох днів вона дивно поводиться. І раптом, зовсім несподівано, вона зламалася. Вона… вона розповіла мені все. Як ненавиділа свого жорстокого чоловіка, як зростало її кохання до мене, і до якого… жахливого засобу вона вдалася. Отрута! Боже мій! Це було холоднокровне вбивство.
Я помітив огиду та жах на Екройдовому обличчі. Місіс Феррас, мабуть, теж це побачила. Екройд не належав до тих пристрасних закоханих, які здатні все пробачити заради кохання. У принципі, він добропорядний громадянин. Усе розважливе, моральне, законослухняне в ньому повністю відвернулося від неї тієї миті одкровення.
— Так, — продовжував він тихо й монотонно. — Вона зізналася у всьому. Та, схоже, є одна людина — людина, яка шантажувала її на величезні суми. І цей тиск помалу зводив її з розуму.
— Що то за чоловік?
Раптом перед моїми очами постали Ральф Пейтон і місіс Феррас. Їхні голови так близько. На мить я відчув поштовх тривоги. Невже це… Ні, це абсолютно неможливо! Я згадав, як Ральф вітався зі мною цього полудня. Безглуздя!
— Вона не назвала мені імені, — повільно мовив Екройд. — Власне, вона й не говорила, що то чоловік. Але звісно…
— Звісно, — погодився я. — Мабуть, то чоловік. А ви нікого не підозрюєте?
У відповідь Екройд застогнав, затуливши обличчя долонями.