— Це неможливо, — витиснув він. — Від самої думки про це я божеволію. Ні, навіть не розповім вам, яка страшна підозра промайнула в моїй голові. Одначе скажу таке. Вона сказала дещо, що наштовхнуло мене на здогад, що ця особа може бути серед моїх домашніх… але це неможливо. Я, мабуть, неправильно її зрозумів.
— Що ви їй сказали? — запитав я.
— Що я міг сказати? Звісно, вона бачила, яким жахливим шоком це стало для мене. І ще одне: як я мусив учинити щодо цієї справи? Вона ж зробила мене співучасником постфактум. Гадаю, вона зрозуміла це швидше, ніж я. Самі розумієте, я був ошелешений. Вона попросила в мене двадцять чотири години… Змусила пообіцяти нічого не робити до закінчення цього терміну. Вона вперто відмовлялася назвати ім’я мерзотника, що шантажував її. Припускаю, жінка боялася, що я піду просто до нього та поб’ю його, а тоді — вона була переконана — відступати буде нікуди. Вона сказала, що я отримаю від неї звістку ще до того, як мине доба. Боже мій! Присягаюся вам, Шеппарде, мені навіть на думку не спало, що вона мала намір вчинити. Самогубство! І я підштовхнув її до цього.
— Ні, ні, — заперечив я. — Не перебільшуйте. Провина за її смерть не на вашому сумлінні.
— Питання в тому, як мені вчинити зараз? Бідна жінка мертва. Чи варто ворушити минуле?
— Цілком погоджуюся з вами, — не став заперечувати я.
— Є ще дещо. Як мені дістати того мерзотника, який звів її в могилу. Це ж наче він сам її вбив? Він знав про перший злочин і скористався з нього, як гидкий стерв’ятник. Вона сплатила свою ціну. А що ж він? Уникне покарання?
— Я розумію, — протягнув я. — Хочете впіймати його? Та, знаєте, це означає розголос.
— Так, я обмірковував це. Я обміркував усі «за» та «проти».
— Я згоден з вами щодо необхідності покарати злочинця, але зважте, чого вам це коштуватиме.
Екройд підвівся і почав міряти кімнату кроками. Потім знову розслаблено опустився у крісло.
— Слухайте, Шеппарде, залишмо все як є. Якщо від неї не буде жодної звістки, не тривожмо минуле.
— Що ви маєте на увазі під «якщо від неї не буде жодної звістки»? — запитав я.
— Я переконаний, що десь якось вона залишила мені повідомлення… перед смертю. Не можу цього довести, але це так.
Я похитав головою.
— Вона ж не залишала жодного листа, навіть записки? — перепитав я.
— Шеппарде, я впевнений, що вона залишила. Ба більше, відчуваю, що, свідомо вибравши смерть, вона хотіла, щоб усе відкрилося, аби помститися чоловіку, який довів її до таких крайнощів. Я вірю, що, якби тоді мав можливість побачити її, вона назвала б ім’я і попросила покарати його, чого б мені це не вартувало.
Він подивився на мене.
— Ви не вірите у передчуття?
— О так, вірю, у певному сенсі. Якщо, як ви кажете, від неї буде звістка…
Я затих. Двері тихо відчинилися, і з’явився Паркер із тацею та кількома листами на ній.
— Вечірня пошта, сер, — повідомив він, передаючи тацю Екройду.
Потім зібрав кавові чашки та вийшов.
Я відволікся на мить, а тоді знову глянув на Екройда. Він застиг кам’яним бовдуром, втупившись у довгастий синій конверт. Інші листи впали на долівку.
— Її почерк, — прошепотів він. — Мабуть, учора ввечері вона виходила та відправила його перед… перед тим, як…
Він розірвав конверт і витягнув кілька цупких аркушів. Потім метнувся поглядом на мене.
— Ви впевнені, що зачинили вікно? — запитав він.
— Цілком, — здивовано відповів я. — А що?
— У мене цього вечора якесь дивне відчуття. Неначе за мною шпигують. Що це?..
Він рвучко обернувся. Я теж. Нам обом здалося, що ми почули клацання дверного замка. Я підійшов до дверей і відчинив їх. Там нікого не було.
— Нерви, — пробурмотів Екройд.
Він розгорнув аркуші та почав тихо читати вголос:
Дорогий мій, любий мій Роджере… Життя за інше життя. Я побачила це… Побачила це сьогодні на вашому обличчі. Тому я вибираю єдиний вільний для мене шлях. Залишаю на вас покарання тієї людини, яка за минулий рік перетворила моє життя на земне пекло. Я не хотіла назвати вам його імені сьогодні пополудні, але обіцяю написати його тепер. У мене немає ні дітей, ні близьких родичів, яких варто пошкодувати, тому не бійтеся розголосу. За можливості, Роджере, мій найдорожчий Роджере, пробачте мені те зло, яке я могла вам заподіяти, бо, коли прийшов час, я однаково не змогла цього зробити…
Екройд зупинився, аби перегорнути аркуш.
— Шеппарде, даруйте, але я мушу прочитати це на самоті, — мовив він непевно. — Це призначено для моїх очей, і лише для них.
Він заховав лист у конверт і поклав його на стіл.
— Пізніше, коли я буду сам.
— Ні, — вигукнув я, не стримавшись, — прочитайте зараз.
Екройд подивився на мене трохи здивовано.
— Будь ласка, вибачте, — побуряковів я. — Я не мав на увазі читати це вголос. Просто прочитайте, доки я ще тут.
Екройд похитав головою.
— Ні, я краще зачекаю.
Із якоїсь незрозумілої для себе причини я не відступався:
— Принаймні прочитайте ім’я того чоловіка!
Проте Екройд упертий, як осел: що більше наполягаєш на чомусь, то більше він опирається. Усі мої аргументи виявилися марними.
Лист принесли за двадцять хвилин до дев’ятої. Я виходив з кімнати за десять хвилин до дев’ятої, а лист так і не було прочитано. Я затримав руку на клямці, озирнувся, чи нічого не забув зробити. Нічого не згадав. Похитавши головою, вийшов і зачинив за собою двері.
Я здригнувся, бо побачив перед собою Паркера. Він мав збентежений вигляд, тож я вирішив, що той, мабуть, підслуховував.
Яке гладке, м’яке та масне обличчя в цього чоловіка. І його погляд однозначно підозрілий.
— Містер Екройд звелів не турбувати його, — повідомив я холодно. — Він просив мене переказати вам.
— Звісно, сер. Мені… Мені вчувся дзвінок.
На таку очевидну брехню я не вважав за потрібне відповісти. Провівши мене у хол, Паркер допоміг мені вдягнути пальто, і я ступив у ніч. Місяць був за хмарами, і все здавалося дуже темним і тихим.
Годинник на сільській церкві вдарив дев’яту, коли я проходив через паркові ворота. Повернувши ліворуч, до села, я майже наштовхнувся на чоловіка, який рухався у протилежний бік.
— Це дорога до «Парку папороті», містере? — хрипко запитав незнайомець.
Я глянув на нього. Через натягнутий на самі очі капелюх і піднятий комір пальто я не міг роздивитися його обличчя, але схоже, то був юнак. Із грубим і простакуватим голосом.
— Оце ворота парку, — кивнув я.
— Дякую, містере. — Він замовк, а потім додав зовсім зайве: — Бачите, я нетутешній.
Він попрямував собі далі. І коли я озирнувся за ним, юнак уже минав ворота.
Дивно, його голос нагадав мені інший, знайомий голос, але чий, згадати не вдалося.
За десять хвилин я вже був удома. Керолайн мучила цікавість, чому я повернувся так рано, тож для її задоволення я трохи дофантазував, як провів вечір. Утім, не міг позбутися моторошного відчуття, що вона бачить мене наскрізь.
О десятій я підвівся, позіхнув і запропонував піти спати. Керолайн погодилася. Був вечір п’ятниці, а щоп’ятниці я заводжу годинники. Отож, як завжди, я взявся до цієї справи, а Керолайн подалася переконатися, чи добре прислуга замкнула кухню.
Було чверть по десятій, коли ми піднімалися сходами. Я щойно ступив на останню сходинку, як у вітальні озвався телефон.
— Місіс Бейтс, — одразу ж сказала Керолайн.
— Боюся, що так, — спохмурнів я.
Я збіг сходами та підняв слухавку.
— Що? — зойкнув я. — Що? Звісно, я негайно вирушаю.
Я побіг нагору, схопив мою валізу та кинув туди пару зайвих пов’язок.
— Телефонував Паркер, — гукнув я Керолайн, — з «Папороті». Там щойно виявили, що Роджера Екройда вбито.