Він заховав лист у конверт і поклав його на стіл.
— Пізніше, коли я буду сам.
— Ні, — вигукнув я, не стримавшись, — прочитайте зараз.
Екройд подивився на мене трохи здивовано.
— Будь ласка, вибачте, — побуряковів я. — Я не мав на увазі читати це вголос. Просто прочитайте, доки я ще тут.
Екройд похитав головою.
— Ні, я краще зачекаю.
Із якоїсь незрозумілої для себе причини я не відступався:
— Принаймні прочитайте ім’я того чоловіка!
Проте Екройд упертий, як осел: що більше наполягаєш на чомусь, то більше він опирається. Усі мої аргументи виявилися марними.
Лист принесли за двадцять хвилин до дев’ятої. Я виходив з кімнати за десять хвилин до дев’ятої, а лист так і не було прочитано. Я затримав руку на клямці, озирнувся, чи нічого не забув зробити. Нічого не згадав. Похитавши головою, вийшов і зачинив за собою двері.
Я здригнувся, бо побачив перед собою Паркера. Він мав збентежений вигляд, тож я вирішив, що той, мабуть, підслуховував.
Яке гладке, м’яке та масне обличчя в цього чоловіка. І його погляд однозначно підозрілий.
— Містер Екройд звелів не турбувати його, — повідомив я холодно. — Він просив мене переказати вам.
— Звісно, сер. Мені… Мені вчувся дзвінок.
На таку очевидну брехню я не вважав за потрібне відповісти. Провівши мене у хол, Паркер допоміг мені вдягнути пальто, і я ступив у ніч. Місяць був за хмарами, і все здавалося дуже темним і тихим.
Годинник на сільській церкві вдарив дев’яту, коли я проходив через паркові ворота. Повернувши ліворуч, до села, я майже наштовхнувся на чоловіка, який рухався у протилежний бік.
— Це дорога до «Парку папороті», містере? — хрипко запитав незнайомець.
Я глянув на нього. Через натягнутий на самі очі капелюх і піднятий комір пальто я не міг роздивитися його обличчя, але схоже, то був юнак. Із грубим і простакуватим голосом.
— Оце ворота парку, — кивнув я.
— Дякую, містере. — Він замовк, а потім додав зовсім зайве: — Бачите, я нетутешній.
Він попрямував собі далі. І коли я озирнувся за ним, юнак уже минав ворота.
Дивно, його голос нагадав мені інший, знайомий голос, але чий, згадати не вдалося.
За десять хвилин я вже був удома. Керолайн мучила цікавість, чому я повернувся так рано, тож для її задоволення я трохи дофантазував, як провів вечір. Утім, не міг позбутися моторошного відчуття, що вона бачить мене наскрізь.
О десятій я підвівся, позіхнув і запропонував піти спати. Керолайн погодилася. Був вечір п’ятниці, а щоп’ятниці я заводжу годинники. Отож, як завжди, я взявся до цієї справи, а Керолайн подалася переконатися, чи добре прислуга замкнула кухню.
Було чверть по десятій, коли ми піднімалися сходами. Я щойно ступив на останню сходинку, як у вітальні озвався телефон.
— Місіс Бейтс, — одразу ж сказала Керолайн.
— Боюся, що так, — спохмурнів я.
Я збіг сходами та підняв слухавку.
— Що? — зойкнув я. — Що? Звісно, я негайно вирушаю.
Я побіг нагору, схопив мою валізу та кинув туди пару зайвих пов’язок.
— Телефонував Паркер, — гукнув я Керолайн, — з «Папороті». Там щойно виявили, що Роджера Екройда вбито.
Розділ п’ятий
Убивство
Майже миттєво я вивів машину та помчав до «Папороті». Вистрибнув з машини й нетерпляче натиснув ґудзик дзвінка. Ніхто не відчинив, і я натиснув знову.
Тоді я почув брязкання ланцюжка, і на порозі постав Паркер — із цілком безпристрасним, незворушним обличчям.
Я протиснувся повз нього до холу.
— Де він? — різко кинув я.
— Даруйте, сер?
— Ваш господар. Містер Екройд. Що ви витріщилися на мене! Ви повідомили поліцію?
— Поліцію, сер? Ви сказали поліцію? — Паркер дивився на мене, наче на примару.
— Що з вами, Паркере? Якщо, як ви говорите, вашого господаря вбито…
Паркеру забило подих.
— Господаря? Вбито? Неможливо, сер!
Тепер уже я витріщився на нього.
— Хіба то не ви телефонували мені хвилин зо п’ять тому з повідомленням, що вбито містера Екройда?
— Я, сер? О, ні, сер, справді! Я б навіть уявити собі таке не міг.
— Тобто ви хочете сказати, що все це жарт? Що з містером Екройдом усе гаразд?
— Вибачте, сер, але той, хто телефонував, скористався моїм ім’ям?
— Переповім дослівно те, що я почув: «Це доктор Шеппард? Це Паркер, мажордом із «Папороті». Сер, приїжджайте негайно. Містера Екройда вбили».
Ми з Паркером безпорадно тупилися один в одного.
— Дуже недобрий жарт, сер, — нарешті шоковано озвався той. — Яке нахабство сказати таке!
— Де містер Екройд? — раптом запитав я.