— Гадаю, він усе ще у своєму кабінеті, сер. Дами вже лягли, а майор Блант і містер Реймонд у більярдній.
— Я, мабуть, просто зайду до нього на хвилинку й погляну, — вирішив я. — Знаю, він не хотів, аби його турбували, та цей дивний лихий жарт не дає мені спокою. Я просто хочу переконатися, що з ним усе гаразд.
— Безумовно, сер. Я теж почуваюся неспокійно. Якщо ви не проти, я проведу вас до дверей, сер.
— Зовсім ні, — запевнив я. — Ходімо.
Я пройшов у двері праворуч, Паркер слідом за мною. Ми опинилися у маленькому передпокої, звідки невеличкий сходовий проліт вів до спальні Екройда, і я постукав у двері кабінету.
Відповіді не було. Я повернув клямку — двері замкнено.
— Дозвольте мені, сер, — попросив Паркер.
Дуже спритно, як на людину його статури, він став на одне коліно й зазирнув у замкову шпарину.
— Ключ устромлено в замок, сер, — повідомив він, підводячись. — Ізсередини. Містер Екройд, мабуть, замкнувся зсередини та, ймовірно, задрімав.
Я схилився і перевірив твердження Паркера.
— Схоже, все гаразд, — припустив я, — та все ж, Паркере, я розбуджу вашого господаря. Я не заспокоюся і не поїду додому, доки не почую від нього самого, що з ним усе гаразд.
Промовивши це, я схопився за клямку й гукнув:
— Екройде, Екройде, на хвилинку.
Відповіді так і не було. Я кинув погляд через плече.
— Я не хочу тривожити домашніх, — вагаючись, зауважив я.
Паркер пішов зачинити двері до великого холу, з якого ми прийшли.
— Гадаю, тепер усе добре, сер. Більярдна на іншому боці будинку, як і кухня та спальні дам.
Я кивнув із розумінням. Тоді несамовито загупав у двері та, нахилившись, майже закричав у замкову шпарину:
— Екройде, Екройде! Це Шеппард. Впустіть мене.
І знову тиша. Жодних ознак життя із замкненої кімнати. Ми з Паркером перезирнулися.
— Слухайте, Паркере, — сказав я, — я збираюся виламати двері… чи, краще, разом. Відповідальність беру на себе.
— Якщо ви так вважаєте, сер, — погодився Паркер досить невпевнено.
— Так, вважаю. Я не на жарт занепокоєний містером Екройдом.
Я окинув поглядом невеличкий передпокій і схопив важкий дубовий стілець. Ми з Паркером узяли його поміж себе й пішли в наступ. Раз, двічі, тричі ми вдарили по замку. На третьому ударі той зламався, і ми влетіли до кімнати.
Екройд сидів у кріслі перед каміном, де я й залишив його. Його голова впала набік, а трохи нижче від коміра піджака проглядався блискучий шматочок крученого металу.
Ми з Паркером наблизилися до розпластаного тіла. Я чув, як мажордом із різким свистом утягнув повітря.
— Заріссали ззаду, — прошелестів він. — Шахливо!
Він протер хусточкою мокре чоло, а потім боязко простягнув руку до руків’я кинджала.
— Не торкайтеся, — різко кинув я. — Ідіть зателефонуйте до поліції. Розкажіть, що сталося. Потім повідомте містера Реймонда та майора Бланта.
— Слухаю, сер.
Усе ще витираючи спітніле чоло, Паркер швидко вийшов.
Я зробив ту дрібничку, яку треба було. Я остерігався, аби не порушити положення тіла й не зачепити кинджала. Витягши його, нічого не зміниш. Зрозуміло, що Екройд уже якийсь час мертвий.
Затим за дверима почувся переляканий і сповнений недовіри голос молодого Реймонда.
— Що ви таке говорите? О, це неможливо! Де лікар?
Він поквапливо виринув на порозі, а тоді завмер — з обличчя збігла фарба. Його відсторонила чиясь рука, і до кімнати ступив Гектор Блант.
— Боже мій, — озвався Реймонд уже з-за його спини, — то це правда!
Блант пішов просто до крісла. Він схилився над тілом, і я, подумавши, що, як і Паркер, він хоче схопити руків’я кинджала, відтягнув його однією рукою.
— Нічого не можна рухати, — пояснив я. — Поліція повинна побачити його таким, який він зараз.
Блант одразу ж кивнув на знак згоди. Його обличчя було, як завжди, незворушним, проте за застиглою маскою я нібито розгледів ознаки хвилювання. Тим часом Джеффрі Реймонд уже наблизився до нас і втупився в тіло з-за Блантового плеча.
— Який жах, — пробурмотів він.
Він відновив самовладання, та коли зняв пенсне, яке зазвичай носив, і почав протирати його, я помітив, що його рука тремтить.
— Грабіж, я гадаю, — припустив він. — Як проник злочинець? Через вікно? Щось зникло?
Він підступив до письмового столу.
— Ви думаєте, це грабіж? — повільно запитав я.
— А що ще? Питання про самогубство, як на мене, не стоїть?
— Ніхто б сам себе так не заколов, — запевнив я. — Це, без сумніву, вбивство. Але який мотив?
— Ворогів у Роджера не було взагалі, — тихо промовив Блант. — Вочевидь, це грабіжники. Але що шукали ті злодії? Здається, нічого не чіпали.