— Хто міг бути з ним о дев’ятій тридцять? — запитав інспектор. — Не ви… містере… м-м…
— Майор Блант, — підказав я.
— Майор Гектор Блант? — перепитав інспектор, і в його голосі забриніли нотки поваги.
Блант тільки ствердно кивнув головою.
— Гадаю, ми зустрічалися раніше, сер, — зазначив інспектор. — Я вас одразу не впізнав, але ви зупинялися в містера Екройда торік, у травні.
— У червні, — виправив Блант.
— Справді, то був червень. Отже, як я вже запитував, то не ви були з містером Екройдом сьогодні о дев’ятій тридцять вечора?
Блант похитав головою.
— Я не бачив його після вечері, — зізнався він.
Інспектор повернувся до Реймонда:
— А ви, сер, не чули, про що йшлося в розмові?
— Я почув тільки фрагмент, — почав секретар, — і, оскільки припускав, що містер Екройд із доктором Шеппардом, цей уривок видався мені дуже дивним. Як я пам’ятаю дослівно, містер Екройд сказав: «Звернення до мого гаманця були такими частими останнім часом» — так і сказав «останнім часом» — «що, боюся, я більше не можу виконати це прохання…» Я відразу ж пішов, тому нічого більше не почув. Але дуже здивувався, бо доктор Шеппард…
— … не позичає ні для себе, ні для інших, — закінчив я.
— Вимагання грошей, — задумливо мовив інспектор. — Можливо, для нас це важлива підказка. — Він звернувся до мажордома. — Кажете, Паркере, ви нікого не впускали через парадний вхід сьогодні ввечері?
— Саме так, сер.
— Тоді містер Екройд мав особисто впустити незнайомця. Але я не зовсім розумію…
Інспектор, здалося, на кілька хвилин замислився.
— Зрозуміло одне, — озвався він нарешті, виринувши з глибокої задуми, — містер Екройд був живий і здоровий о пів на десяту. Це востаннє, коли відомо, що він був живий.
Паркер винувато закашлявся, й інспектор одразу ж звернув на нього свій погляд.
— Щось не так? — різко спитав він.
— Пробачте, сер, але після того його бачила міс Флора.
— Міс Флора?
— Так, сер. Мабуть, за чверть до десятої. Саме тоді вона сказала мені, що сьогодні ніхто не повинен турбувати містера Екройда.
— То він відправив її до вас із цим повідомленням?
— Не зовсім, сер. Я ніс тацю із содовою і віскі, коли міс Флора, яка саме виходила з цієї кімнати, зупинила мене, сказавши, що дядько не хотів, аби його турбували.
Інспектор подивився на мажордома більш пильно, ніж раніше.
— Вам уже говорили про небажання містера Екройда, аби його турбували, еге ж?
Паркер почав затинатися. Його руки затрусилися.
— Так, сер. Так, сер. Ваша правда, сер.
— І все ж, ви мали намір потурбувати його?
— Я забув, сер. Тобто я про те, що завжди приношу віскі з содовою в цей час і питаю, чи є ще якісь розпорядження, тож я подумав… ну, я поводився, як завжди, не замислюючись.
Саме в цей момент я зауважив, що Паркер дуже підозріло збуджений. Бідний чоловік тремтів і посмикувався.
— Гм, — видав інспектор. — Я мушу негайно поговорити з міс Екройд. Наразі ми залишимо цю кімнату так, як є. Я повернуся сюди, коли почую розповідь міс Екройд. Для застереження зачиню та замкну вікно.
Уживши запобіжних заходів, інспектор вийшов у хол, а ми попрямували за ним. Він зупинився на мить, поглянув на невеличкі східці й кинув через плече до констебля:
— Джонсе, краще зостаньтеся тут. Не впускайте до цієї кімнати нікого.
Паркер шанобливо втрутився:
— Пробачте, сер. Якщо замкнути двері до головного холу, ніхто не матиме доступу до цієї частини будинку. Ці сходи ведуть лише до спальні та ванної кімнати містера Екройда. Зв’язку з рештою будинку нема. Колись тут були двері, але містер Екройд замурував їх. Він хотів, щоб його кімнати належали йому цілком.
Для прояснення ситуації я додав чорновий ескіз правого крила будинку. Невеликі сходи, як пояснив Паркер, вели до однієї великої спальні, утвореної внаслідок об’єднання двох кімнат, а також прилеглої ванни та туалету.
Інспектор зрозумів ситуацію з першого погляду. Коли ми опинилися у великому холі, він замкнув за собою двері та поклав ключ до кишені. Потім тихо проінструктував констебля, і той налаштувався піти.
— Треба розібратися з тими слідами від взуття, — сказав інспектор. — Але спершу мушу перекинутися кількома словами з міс Екройд. Вона останньою бачила дядька живим. Вона вже знає?
Реймонд похитав головою.
— Тоді ще зо п’ять хвилин не говоритимемо. Вона краще відповість на запитання, якщо не буде засмучена правдою про свого дядька. Скажіть їй, що сталося пограбування, і запитайте, чи вона не проти одягтися і зійти, щоб відповісти на кілька запитань.