Реймонд пішов нагору виконувати доручення.
— Міс Екройд зараз зійде, — повідомив він, повернувшись. — Я переказав їй те, що ви порадили.
Не минуло й п’яти хвилин, як Флора, у світло-рожевому шовковому кімоно, зійшла сходами. Вона здавалася неспокійною і збудженою.
Уперед виступив інспектор.
— Добривечір, міс Екройд, — привітався він чемно. — Боюся, була спроба пограбування, тож ми хочемо, щоб ви допомогли нам. Що то за кімната? Більярдна? Заходьте сюди та присядьте.
Флора присіла на краєчок широкого й завдовжки з усю стіну дивана та подивилася на інспектора.
— Я не дуже зрозуміла. Що вкрадено? Що я повинна вам розповісти?
— Загалом таке, міс Екройд. Паркер стверджує, що ви виходили з кабінету свого дядька за чверть до десятої. Це так?
— Саме так. Я прийшла побажати йому на добраніч.
— Час точний?
— Ну, це було десь тоді. Напевно не скажу. Можливо, пізніше.
— Ваш дядько перебував сам чи з кимось іще?
— Він був сам. Доктор Шеппард уже пішов.
— Ви часом не зауважили, вікно було відчинено чи зачинено?
Флора похитала головою.
— Не можу відповісти. Штори було опущено.
— Саме так. А дядько поводився звично?
— Думаю, так.
— Можете розповісти нам, як саме все відбувалося?
Флора на мить замовкла, наче намагаючись згадати.
— Я зайшла і сказала: «Добраніч, дядьку, я лягаю спати. Сьогодні я втомилася». Він щось пробурмотів і… Я підійшла, щоб поцілувати його, а він сказав, що сукня мені личить, а тоді попросив піти, позаяк він зайнятий. І я пішла.
— Він просив, щоб його не турбували?
— О, так, а я й забула. Він сказав: «Перекажи Паркеру, що сьогодні мені більше нічого не потрібно, і щоб він мене не турбував». Я зустріла Паркера біля дверей і переказала йому дядькове прохання.
— Саме так, — підтвердив інспектор.
— Ви не розповісте мені, що вкрадено?
— Ми не… впевнені, — вагаючись, відповів інспектор.
У широко розплющених очах дівчини з’явилася тривога. Вона скочила на ноги.
— Що сталось? Ви щось від мене приховуєте?
Рухаючись, як зазвичай, непомітно, між нею та інспектором виріс Гектор Блант. Флора ледь простягнула руку, він узяв її у свої долоні, погладжуючи, наче маленьку, і вона повернулася до нього, ніби в цьому безпристрасному, кам’яному обличчі було те, що обіцяло їй підтримку та безпеку.
— Погана новина, Флоро, — тихо промовив він. — Погана новина для всіх нас. Ваш дядько Роджер…
— Так?
— Це стане для вас важким ударом. Та рано чи пізно… Бідний Роджер мертвий.
Флора відступила від нього, її очі розширилися від жаху.
— Коли? — прошепотіла вона. — Коли?
— Боюся, одразу по тому, як ви пішли, — серйозно сказав Блант.
Флора схопилася рукою за горло, коротко зойкнула — і я встиг підхопити її у повітрі. Вона втратила свідомість, і ми з Блантом перенесли її нагору та вклали в ліжко. Потім я попросив його розбудити місіс Екройд і повідомити їй новину. Флора незабаром отямилась, і я привів до неї маму, пояснивши, як дбати про дівчину. Тоді поквапився униз.
Розділ шостий
Туніський кинджал
Я зустрів інспектора на виході з дверей, що вели до кухонних приміщень.
— Як молода леді, докторе?
— Саме оговтується. З нею її мати.
— Це добре. Я допитував слуг. Усі вони стверджують, що сьогодні ввечері біля чорного ходу нікого не було. Ваш опис того незнайомця досить нечіткий. Для продовження чи не могли б ви повідомити нам щось конкретніше?
— Боюся, що ні, — з жалем відповів я. — Розумієте, ніч була темна, а хлопець мав піднятий комір пальта й насунутий на очі капелюх.
— Гм, — гмикнув інспектор. — Схоже на те, що він хотів приховати своє обличчя. Впевнені, що не знаєте його?
Я відповів, що ні, хоч і не так рішуче, як належало б: згадав своє враження, що десь чув голос незнайомця. Доволі невпевнено я пояснив це інспектору.
— Кажете, голос грубий, простакуватий?
Я погодився, але мені спало на гадку, що та грубість була трохи перебільшена. Коли, на думку інспектора, чоловік волів приховати своє обличчя, то він міг би так само спробувати змінити свій голос.
— Докторе, ви не проти знову пройти зі мною до кабінету? Є ще дещо, про що я хочу вас запитати.
Я неохоче погодився. Інспектор Девіс відімкнув двері передпокою, ми пройшли, і він знову замкнув їх за собою.
— Ми ж не хочемо, щоб нас турбувати, — мовив він похмуро. — І не хочемо, щоб нас підслухали. Що там за історія з шантажем?
— Шантажем! — приголомшено вигукнув я.
— Це плід Паркерової уяви? Чи в цьому справді щось є?