Інспектор відступив на кілька кроків, аби оцінити реакцію на ці слова.
— Так, — зронив я м’яко. — Гадаю, що так.
Не розумію, чому мене мають за не обтяженого інтелектом. Я читаю детективні історії та газети. Зрештою, я людина із пересічними здібностями. Якби на руків’ї кинджала знайшлися відбитки пальців ніг, це була б зовсім інакша справа. Отоді я б зобразив достатньо здивування та благоговіння.
Гадаю, інспектора роздратувало те, що йому ніяк не вдавалося мене вразити. Він узяв порцелянову чашу та попросив мене супроводжувати його до більярдної.
— Побачимо, чи містер Реймонд зможе розповісти нам щось про цей кинджал, — пояснив він.
Знову замкнувши за собою зовнішні двері, ми пройшли до більярдної, де знайшли Джеффрі Реймонда. Інспектор тримав свій експонат.
— Стикалися із цим раніше, містере Реймонд?
— Ну… Мабуть… я майже впевнений, що це антикварний подарунок містерові Екройду від майора Бланта. Він з Марокко… ні, з Тунісу. Отже, злочин скоїли ним? Яка незвичайна річ. Здається, це майже неможливо, та навряд чи існує два такі кинджали. Привести майора Бланта?
Не чекаючи на відповідь, він поквапливо вийшов.
— Такий хороший хлопець, — зауважив інспектор. — Є в ньому щось чесне та щире.
Я погодився. За ті два роки, поки Джеффрі Реймонд виконував обов’язки секретаря Екройда, я ніколи не був свідком його збентеження чи втрати самовладання. Я знаю його як дуже відповідального секретаря.
За хвилину чи дві Реймонд повернувся в супроводі Бланта.
— Я мав рацію, — схвильовано повідомив Реймонд. — Це туніський кинджал.
— Майор Блант іще не бачив його, — заперечив інспектор.
— Бачив, коли заходив до кабінету, — спокійно промовив чоловік.
— То ви впізнали його?
Блант кивнув.
— Ви нічого не говорили про це, — підозріло зауважив інспектор.
— Невдалий момент, — пояснив Блант. — Балаканина у невдалий момент може завдати чимало шкоди.
Він достатньо спокійно витримав проникливий погляд інспектора.
Останній нарешті щось буркнув і відвернувся. Він приніс кинджал Бланту.
— Ви досить упевнені щодо нього, сер. Ви впізнаєте його, не сумніваючись?
— Цілком. Узагалі жодних сумнівів.
— Де цю… е-е-е… антикварну річ зазвичай зберігали? Можете сказати, сер?
Відповів секретар.
— У срібному столику у вітальні.
— Що? — вигукнув я.
Усі поглянули на мене.
— Так, докторе? — підштовхнув підбадьорливо інспектор. — Це дрібниця, — так само підбадьорливо знову вимагав відповіді він.
— Це так несуттєво, — почав виправдовуватись я. — Лише те, що вчора ввечері, приїхавши на вечерю, мені вчувся звук від опускання кришки срібного столика у вітальні.
Я побачив глибокий сумнів і ознаки підозри на інспекторовім обличчі.
— Звідки вам відомо, що то була кришка срібного столика?
Мене змусили детально пояснювати — довго, нудно пояснювати, що я би краще ніколи не робив.
Інспектор вислухав мене до кінця.
— Кинджал був на своєму місці, коли ви вивчали вміст? — запитав він.
— Не знаю, — мовив я. — Не можу запевнити, що звернув на нього увагу, але, звісно, він міг бути там увесь час.
— Краще нам поспілкуватися з економкою, — вирішив інспектор і потягнув за дзвінок.
За кілька хвилин до кімнати ввійшла покликана Паркером міс Рассел.
— Не думаю, що проходила біля срібного столика, — відповіла вона на сформульоване інспектором запитання. — Я дивилася, чи всі квіти свіжі. О! Так, я пригадала. Срібний столик стояв відчинений — а так не має бути — то я зачинила кришку, коли проходила повз.
Вона вороже глипнула на нього.
— Розумію, — погодився інспектор. — А могли б ви пригадати, чи був тоді кинджал на місці?
Міс Рассел спокійно поглянула на зброю.
— Не можу сказати з певністю, — зазначила вона. — Я не роздивлялася. Я знала, що от-от зійде все сімейство, тому воліла піти геть.
— Дякую, — сказав інспектор.
Він нібито завагався, так наче хотів і далі розпитувати її, проте вона сприйняла його слова як дозвіл її відпустити, тож поважно випливла з кімнати.
— Та ще фурія, чи не так? — кинув інспектор їй услід. — Побачимо. Цей срібний столик стоїть біля одного з вікон. Це ви говорили, докторе?
За мене озвався Реймонд.
— Так, вікно ліворуч.
— І вікно було відчинено?
— Обидва вікна було відчинено.
— Добре, мабуть, варто більше поміркувати над цим питанням. Хтось — нехай буде «хтось» — міг узяти цей кинджал, коли завгодно, а коли саме він його взяв, байдуже. Містере Реймонд, я прийду вранці з начальником поліції. До того часу я триматиму ключ від тих дверей при собі. Хочу, щоб полковник Мелроуз побачив усе саме так, як є. Я випадково дізнався, що він вечеряє в іншій частині графства, і гадаю, там і заночує…