Він стрімко підійшов до каміна й зателенькав у дзвінок.
За хвилину чи дві з’явився Паркер.
— Дзвонили, сер, — невпевнено промовив він.
— Заходьте, Паркере, — запросив полковник Мелроуз. — Цей джентльмен хоче щось у вас запитати.
Паркер переніс свою шанобливу увагу на Пуаро.
— Паркере, — звернувся маленький чоловік, — коли ви вчора ввечері виламали двері з доктором Шеппардом і виявили вашого господаря мертвим, яким був вогонь?
Паркер відповів, не затнувшись.
— Він ледь горів, сер. Майже згас.
— А! — вигукнув Пуаро. Цей вигук був майже тріумфальним. Він продовжив: — Озирніться навкруги, мій любий Паркере. У цій кімнаті все саме так, як було тоді?
Мажордом подивився навколо. Його погляд зупинився на вікнах.
— Штори було заслонено, сер, а світло ввімкнено.
Пуаро схвально кивнув.
— Щось іще?
— Так, сер, це крісло було трохи більше відсунуто.
Він вказав на крісло з високою спинкою ліворуч від дверей між ними та вікном. Я додав план кімнати з кріслом, про яке йдеться, позначивши його «Х».
— Просто покажіть мені, — попросив Пуаро.
Мажордом відсунув крісло на добрі два фути від стіни й повернув його сидінням до дверей.
— Парадокс, — пробурмотів Пуаро. — Гадаю, ніхто б не хотів сидіти на кріслі отак. Цікаво, хто посунув його назад на місце? Ви, мій друже?
— Ні, сер, — відповів Паркер. — Я був надто засмучений, побачивши господаря, і все таке.
Пуаро подивився на мене.
— Це зробили ви, докторе?
Я похитав головою.
— Крісло знову було на місці, коли я прибув з поліцією, сер, — втрутився Паркер. — Я впевнений.
— Цікаво, — повторив Пуаро.
— Реймонд чи Блант, мабуть, посунули його назад, — висловив припущення я. — Напевно, це неважливо?
— Це цілком неважливо, — погодився Пуаро. — Тому так цікаво, — тихо додав він.
— Перепрошую, я на хвилинку, — озвався полковник Мелроуз. Він вийшов з кімнати з Паркером.
— Ви вважаєте, що Паркер говорить правду? — мовив я.
— Про стілець, так. Про інше не знаю. Побачите, monsieur le docteur, коли багато працюватимете над такими справами, що всі вони подібні в одному.
— У чому? — запитав я зацікавлено.
— Кожен, кого вони стосуються, має що приховувати.
— І я? — здивувався я, усміхнувшись.
Пуаро кинув на мене уважний погляд.
— Гадаю, ви теж, — спокійно відповів він.
— Але…
— Ви відкрили мені все, що вам відомо про цього юнака Пейтона? — Він усміхнувся, коли моє обличчя спалахнуло. — О! Не бійтеся. Я не тиснутиму на вас. Я дізнаюся про це у свій час.
— Чи не розповіли б ви мені щось про свої методи? — попросив я поквапливо у прагненні приховати своє збентеження. — Наприклад, питання про вогонь?
— О! Це дуже просто. Ви залишили містера Екройда за десять до дев’ятої, чи не так?
— Так, визнаю, саме так.
— Вікно тоді стояло зачиненим і замкненим на шпінгалет, а двері незамкненими. О чверть на десяту, коли виявили тіло, двері було замкнено. А вікно відчинено. Хто відчинив його? Зрозуміло, що зробити це міг лише містер Екройд і тільки з двох причин: чи тому, що в кімнаті було нестерпно спекотно (але позаяк вогонь уже майже згас і вчора ввечері було різке зниження температури, цю причину до уваги не беремо), чи тому, що він когось впустив цим шляхом. І якщо він впустив когось цим шляхом, то це, напевно, був хтось, кого він добре знав, бо перед тим він виказував своє занепокоєння щодо того самого вікна.
— Здається, все дуже просто, — визнав я.
— Усе просто, якщо методично впорядкувати факти. Нам зараз цікаво дізнатися, що за особа була з ним о 9 : 30 вчора ввечері. Усе вказує на те, що це особа, яку впустили через вікно. Тож, попри те, що містера Екройда бачила живим пізніше міс Флора, ми не наблизимося до розгадки таємниці, доки не дізнаємось, ким був той відвідувач. Вікно, можливо, було залишено відчиненим потому, як він пішов, що, відтак, дало змогу ввійти вбивці чи тій самій людині прийти вдруге. А! Ось і полковник повернувся.
До кімнати жваво зайшов полковник Мелроуз.
— Нарешті відстежили той телефонний дзвінок, — повідомив він. — Він надійшов не звідси. Його з’єднали з доктором Шеппардом о 10 : 15 вчора ввечері з телефонної будки на станції Кінґз-Еббот. А о 10 : 23 звідти вирушає нічний потяг до Ліверпуля.