— Хіба ж не багато людей носять взуття із гумовими шипами? — зазначив Пуаро.
— Це правда, звісно, — погодився інспектор. — Не варто надавати такого значення відбиткам взуття, якби не все інше.
— Дуже нерозумно з боку цього молодого чоловіка, капітана Ральфа Пейтона, — вдумливо проговорив Пуаро, — залишити так багато доказів своєї присутності.
— Що ж, — правив своє інспектор, — то була суха, спокійна ніч, знаєте. Він не залишив жодних слідів на терасі та на стежині з гравію. Проте, на його горе, у струмочку, наприкінці стежини з боку проїзду, піднялася вода. Ось дивіться.
Невеличка посипана гравієм стежина неподалік пролягала до тераси. В одному місці, за кілька ярдів від кінця, земля на ній була вологою і болотистою. Цю вологу частину перетинали сліди, а поміж ними — сліди від взуття з гумовими шипами.
Пуаро трішки пройшовся стежиною. Інспектор простував поруч.
— Ви помітили відбитки жіночого взуття? — раптом запитав Пуаро.
Інспектор розсміявся.
— Це природно: кілька жінок проходили цим шляхом… і кілька чоловіків теж. Це звичний короткий шлях до будинку, бачте. Неможливо розрізнити всі відбитки. Зрештою, ті, що на підвіконні, — найважливіші.
Пуаро кивнув.
— Немає сенсу йти далі, — сказав інспектор, коли ми досягли проїзду. — Тут уже гравій і твердо.
Пуаро знову кивнув, хоч погляд його був прикутим до маленького садового будиночка, такої собі вдосконаленої альтанки, що стояла трішки ліворуч від доріжки попереду нас. До неї вела вкрита гравієм стежина.
Пуаро затримався тут, доки інспектор не пішов назад до будинку. Потім глянув на мене.
— Вас справді послав мені милостивий Господь для заміни мого друга Гастінґса, — мовив він, підморгнувши. — Я помітив, що ви від мене не відступаєтесь. Що б ви сказали на те, докторе Шеппард, коли б ми обстежили альтанку? Вона мене зацікавила.
Він підступив до дверей і відчинив їх. Попри темінь усередині, там виднілися кілька іржавих лавок, набір для крокету, якісь розкладні садові стільці.
Зиркнувши на свого нового друга, я остовпів: він став навкарачки та заходився повзати підлогою, подеколи похитуючи головою, наче від невдоволення. Зрештою він сів на підлозі, підібгавши під себе ноги.
— Нічого, — буркнув він. — Що ж, можливо, не варто було сподіватися. Та це б мало велике значення…
Він зупинився і завмер. Потім простягнув руку до одного з іржавих крісел і відчепив від нього щось.
— Що? — вигукнув я. — Що ви знайшли?
Він усміхнувся, розкриваючи долоню, щоб я побачив, що там. Клапоть цупкого білого батисту.
Я взяв його, з цікавістю оглянув і віддав.
— І що ви про це думаєте, друже? — запитав він, вивчаючи мене пильним поглядом.
— Відірваний клапоть хустинки, — припустив я, стенувши плечима.
Він знову нахилився і підхопив невеличке перо, на вигляд — гусяче.
— А це? — тріумфально виголосив він. — А що ви думаєте про це?
Я мовчки втупився у нього.
Він поклав пір’їну до кишені й знову поглянув на шматок білої тканини.
— Клаптик носової хустинки? — продовжував він. — Може, ви маєте рацію. Та запам’ятайте: у хорошій пральні хустинки не крохмалять.
Він знову тріумфально на мене подивився, а потім обережно вклав клаптик до свого записника.
Розділ дев’ятий
Ставок із золотими рибками
Ми попрямували до будинку. Інспектора десь не було. Пуаро зупинився на терасі спиною до будинку й повільно водив головою навсібіч.
— Une belle propriété[5], — нарешті задоволено промовив він. — Хто це успадкує?
Від його слів я остовпів знову: дивно, проте до цієї миті питання про спадок не спадало мені на гадку. Пуаро уважно глянув на мене.
— Ця думка для вас нова, — зрештою зазначив він. — Ви раніше над цим не замислювалися, еге ж?
— Ні, не замислювався, — відверто відповів я. — Жалкую, що ні.
Він зацікавлено подивився на мене.
— Цікаво, що ви хотіли цим сказати, — вдумливо протягнув Пуаро.
— О! Ні, — вигукнув він, зауваживши мій намір розповісти. — Inutile![6] Ви однаково не зізнаєтесь, про що насправді подумали.
— Усім є що приховувати, — процитував я, усміхаючись.
— Саме так.
— Ви досі в це вірите?
— Більше, ніж будь-коли, друже. Та приховувати щось від Еркюля Пуаро нелегка справа. Він має здатність про все довідуватися.
Не припиняючи говорити, він зійшов сходами до голландського саду.