— О! — видала Керолайн. — То ти таки цікавився, еге ж? Джеймсе, я впевнена, глибоко в душі ти вважаєш так само, як і я. А ти старий і хитрий лис!
— Завжди варто припускати можливість самогубства, — відкарбував я.
— Буде розслідування причин смерті?
— Можливо. Це залежить від багатьох речей. Для розслідування достатньо, щоб я з абсолютною впевненістю констатував, що надмірну дозу випито випадково.
— А ти абсолютно впевнений? — проникливо запитала сестра.
Я не відповів. Просто встав з-за столу.
Розділ другий
Хто є хто у Кінґз-Ебботі
Допоки продовжу розповідати про те, що я сказав Керолайн і що вона сказала мені, було б добре, щоб ви мали хоч якесь уявлення про нашу, так би мовити, місцеву географію. Наше село Кінґз-Еббот, гадаю, схоже на будь-яке інше село. Найближче велике місто — Кранчестер — від нас за дев’ять миль. У нас є велика залізнична станція, невеличка пошта й два «Універмаги», що конкурують між собою. Працездатні чоловіки зазвичай іще замолоду вирушають із нашого села на пошуки кращої долі, а тут проживає багато самотніх леді та військових у відставці. Наше дозвілля і розваги можна підсумувати одним словом — «плітки».
У Кінґз-Ебботі є тільки два варті уваги будинки. Один — «Королівська галявина», залишений місіс Феррас її покійним чоловіком. Інший, «Парк папороті», належить Роджеру Екройду. Екройд завжди цікавив мене як чоловік, який узагалі не нагадував сільського сквайра, хай якими би ви їх не уявляли. Він радше скидався на одного з тих рум’янощоких спортсменів, які завжди з’являлися на початку першого акту старомодної музичної комедії, дія якої розгортається на сільському вигоні, і зазвичай співали пісню про те, що збираються до Лондона. Тепер ми маємо ревю, а сільські сквайри вийшли із музичної моди.
Власне, Екройд насправді й не сквайр. Він дуже успішний виробник (якщо не помиляюся) вагонних коліс. Чоловік під п’ятдесят, із рум’яним обличчям і добродушним характером, нерозлийвода із сільським священиком, щедро жертвує на церковні фонди (хоча, за чутками, дуже скупий у особистих витратах), підтримує змагання з крикету, клуби для юнаків і спілки ветеранів-інвалідів. Практично, він — життя та душа нашого мирного Кінґз-Еббота.
У двадцять один Роджер Екройд закохався у вродливу жінку, років на п’ять-шість старшу за нього, й одружився з нею. Вона мала прізвище Пейтон і була вдовою з дитиною. Історія того шлюбу коротка та болісна. Направду місіс Екройд була алкоголічкою. Через чотири роки після весілля алкоголь загнав її у могилу.
Упродовж подальших років Екройд не виявляв бажання вдруге спізнати радощів шлюбу. Синові дружини від її першого шлюбу на час, коли померла його мати, було лише сім. Тепер йому двадцять п’ять. Екройд завжди вважав його своїм сином і відповідно виховував. Але хлопчина той виріс свавільним, тож є постійним джерелом тривог і турбот свого вітчима. Попри все, усі ми в Кінґз-Ебботі дуже любимо Ральфа Пейтона. Хоча б тому, що він привабливий юнак.
Як я вже говорив раніше, у нашому селі полюбляють пліткувати. Ще відразу всі зауважили, що містер Екройд і місіс Феррас дуже добре ладнають. По смерті її чоловіка близькість стала ще помітнішою. Оскільки їх постійно бачили разом, усі гадали, що після жалоби місіс Феррас стане місіс Роджер Екройд. Власне, це мало якусь узгодженість: дружина Роджера Екройда померла від пияцтва, а Ешлі Феррас був п’янюгою протягом багатьох років до своєї смерті. Пасувало, щоби ці дві жертви зловживання алкоголем компенсували одне одному все, чого їм довелося зазнати у попередніх шлюбах.
Сім’я Феррас переїхала сюди понад рік тому, а от Екройд уже багато років жив тут у ореолі чуток. Доки ріс і мужнів Ральф Пейтон, у будинку Екройда змінилося кілька економок, і на кожну з них Керолайн із приятельками дивилися з підозрою. Не буде перебільшенням сказати, що принаймні п’ятнадцять років усе село впевнено очікувало на одруження Екройда з однією зі своїх економок. Остання з них, небезпечна жінка на ім’я міс Рассел, царювала тут як повноправна господиня п’ять років — удвічі довше за будь-яку з її попередниць. Вважали, що, якби не поява місіс Феррас, Екройд навряд чи уникнув би весілля. Це та ще одна обставина — несподіване прибуття з Канади овдовілої невістки Екройда з дочкою. Місіс Сесіл Екройд, удова молодшого брата-невдахи, обжилася в «Парку папороті» і, на думку Керолайн, поставила міс Рассел на належне місце.
Я не знаю достеменно, що таке «належне місце» (звучить холодно та неприємно), проте знаю, що міс Рассел ходить із підібганими губами й виразом обличчя, який можу схарактеризувати як їдка посмішка, і що висловлює глибоку симпатію до «любої місіс Екройд, залежної від милості брата її чоловіка. Хліб пожертв такий гіркий, чи не так? Я особисто почувалася б жалюгідно, якби не заробляла собі на прожиття».