— Прогуляємося трішки, — кинув він через плече. — Сьогодні так легко дихається.
Я подався за ним. Він повів мене стежиною, з лівого боку захищеною тисовими кущами. Стежина, з обох боків оточена ідеальними клумбами, вела до округлої брукованої прогалини з лавою та ставком із золотими рибками. Замість прямувати стежиною до кінця, Пуаро пішов іншою, що впиралася у схил із деревами. Клапоть землі там очистили від дерев і поставили лавку. Звідти відкривався чудовий огляд навколишньої природи, а також ставка із золотими рибками.
— Англія — така гарна, — промовив Пуаро, задивившись на краєвид перед себе. Потім усміхнувся.
— Як і англійські дівчата, — додав він уже тихше. — Помовчимо, друже, та помилуємося картиною внизу.
Саме тоді я вгледів Флору. Вона простувала стежиною, з якої ми щойно зійшли, та наспівувала якусь пісеньку. Її хода більше нагадувала танець, аніж власне ходу: попри чорну сукню, дівчина повнилася радістю. Раптом, зіп’явшись на пальчики, вона зобразила пірует: поділ її сукні заколихався. Тоді закинула голову й щиро засміялася.
Потому з-за дерев вийшов чоловік. То був Гектор Блант.
Дівчина підскочила. Вираз її обличчя трішки змінився.
— Ви мене налякали… я вас не помітила.
Блант нічого не сказав, лише стояв мовчки, кілька хвилин дивлячись на неї.
— Що мене у вас приваблює, — промовила із відтінком сарказму Флора, — то це ваші веселі розмови.
Здогадуюся, що від таких слів Блант під своєю засмагою зашарівся. Коли він, зрештою, озвався, його голос звучав інакше… якось покірно.
— Ніколи не був балакучим. Навіть замолоду.
— То було вже дуже давно, гадаю, — саркастично кинула Флора.
Я відчув у її голосі глузування, хоч не думаю, що Блант це зауважив.
— Так, — просто погодився він, — давно.
— Як воно, бути Мефусаїлом? — запитала Флора.
Цього разу глузування було більш очевидним, але Блант на той час міркував про щось своє.
— Пам’ятаєте того чоловіка, що продав душу дияволу? Щоб йому натомість повернули молодість? Про це написали оперу.
— Маєте на увазі Фауста?
— Так, саме цього бідолаху. Дивовижна історія. Дехто з нас зробив би так, якби міг.
— Якби вас хтось почув, то подумав би, що ви зовсім розвалюєтеся, — вигукнула Флора роздратовано й весело водночас.
Блант мовчав хвилину чи дві. Потім, відвівши погляд від Флори, спрямував його десь далі й, дивлячись на стовбур дерева, сказав, що вже час повертатися до Африки.
— Ви плануєте ще одну експедицію… щоб постріляти?
— Радше за все. Зазвичай, знаєте… стріляю звірину.
— Ви застрелили власника тієї голови, що в холі, чи не так?
Блант кивнув. Потім, зашарівшись, кинув:
— Якісної шкіри вам не треба? Якщо так, дістану для вас.
— О! Прошу, дістаньте, — вигукнула Флора. — Справді? Не забудете?
— Не забуду, — пообіцяв Гектор Блант.
І раптово виявивши балакучість, додав:
— Мені вже час. Таке життя не для мене: мені бракує манер. Я — простий чолов’яга, не створений для суспільства. Ніяк не запам’ятаю, що потрібно говорити. Так, мені час.
— Але ж ви не підете зараз, — заперечила Флора. — Ні… не тоді, коли в нас так багато клопотів. О! Прошу. Якщо підете…
Вона злегка відвернулася.
— Ви не хочете, щоб я йшов? — запитав Блант.
Він говорив розважливо й просто.
— Ми всі…
— Я про вас, — прямолінійно наполягав Блант.
Флора повільно обернулася до нього та зустрілася з ним поглядом.
— Я хочу, щоб ви залишилися, — мовила вона, — якщо… якщо це для вас має якесь значення.
— Це означає для мене все, — відповів Блант.
На мить вони замовкли. Присіли на кам’яну лаву поруч зі ставком із золотими рибками. Здавалося, обоє не знали, що сказати.
— Такий… такий чудовий ранок, — зрештою озвалася Флора. — Знаєте, не можу не почуватися щасливою, попри… попри все. Це жахливо, так?
— Досить природно, — зауважив Блант. — Ви ж уперше побачили свого дядька лише два роки тому, так? Не варто очікувати від вас надмірної туги. Краще цим не перейматися.
— У вас є щось надзвичайно заспокійливе, — зізналася Флора. — Ви робите все таким простим.
— А все і є просто, — зазначив великий мисливець.
— Не завжди, — не погодилася Флора.
Вона стишила голос, і я побачив, як Блант обернувся та глянув на неї так, наче щойно повернувся поглядом від берегів Африки. Він, вочевидь, зробив власний висновок щодо зміни тону її голосу, бо за кілька хвилин несподівано сказав:
— Я б порадив, знаєте, не хвилюватися. Про того молодика, маю на увазі. Інспектор — професіонал. Усі знають… просто абсурдно думати, що він це зробив. Стороння людина. Якийсь крадій. Це — єдиний можливий варіант.