Я зазирнув у його спокійні сірі очі. Нічого підозрілого. І продовжив:
— Ви були з нею знайомі до тієї зустрічі?
— За мого попереднього візиту вони з чоловіком саме перебралися сюди.
Замовкнувши на мить, він додав:
— Дивина. Вона відтоді так змінилася.
— Як… змінилася? — допитувався я.
Ніби постаріла років на десять.
— Ви були тут, коли помер її чоловік? — поцікавився я якомога більш невимушено.
— Ні. Але, судячи з того, що чув, втрата була невеликою. Можливо, так негарно говорити, та це — правда.
Я не міг не погодитися.
— Ешлі Феррас аж ніяк не був зразковим чоловіком, — обережно зазначив я.
— Як на мене — негідником, — уточнив Блант.
— Та ні, — заперечив я, — просто людиною із надлишком грошей для власного задоволення.
— О, гроші! Усі на світі проблеми від грошей або від їхньої нестачі.
— Що із цього — ваша проблема? — сказав я.
— Мені вистачає. Пощастило.
— Саме так.
— Зараз їх у мене не так щоб багато. Рік тому я отримав спадок і, як дурень, дозволив себе переконати вкласти їх у одну нечисту оборудку.
Я поспівчував йому й розповів аналогічний свій клопіт.
Потім ми почули звук гонгу й попрямували на обід. Пуаро відвів мене у бік.
— Eh bien?
— Із ним усе нормально, — відповів я. — Упевнений.
— Нічого… дивного?
— Він отримав спадок рік тому, — пояснив я. — Та чому б ні? Чому б йому його не отримати? Я б заприсягся, що із цим чоловіком усе зрозуміло, тож він поза підозрами.
— Звісно, звісно, — заспокійливо промовив Пуаро. — Не засмучуйтеся.
Він говорив зі мною, наче із вразливим дитям.
Ми всі ввійшли до їдальні. Здавалося неймовірним, що менш ніж добу тому я сидів за цим столом.
Після обіду місіс Екройд відкликала мене, і ми присіли на диван.
— Я не можу не почуватися трохи ображеною, — пробурмотіла вона, витягнувши хустинку, в яку, вочевидь, не заведено плакати. — Ображеною, що Роджер мені не довіряв. Ті двадцять тисяч фунтів мусили би бути моїми, не Флориними. Матері варто було б довірити інтереси своєї дитини. Тут ідеться про брак довіри, як на мене.
— Ви забуваєте, місіс Екройд, — зауважив я, — про кревний зв’язок: Флора племінниця Екройда. Усе було б інакше, якби ви доводилися йому сестрою, а не братовою дружиною.
— Як удова бідолашного Сесіла вважаю, що на мої почуття теж варто зважати, — виголосила дама, ледь торкаючись своїх повік хустинкою. — Та Роджер завжди був надміру прискіпливим — аби не сказати жадібним — щодо грошей. Ми з Флорою перебували в надзвичайно важкому становищі. Він навіть не давав бідолашній дитині грошей на витрати. Він оплачував її рахунки, знаєте, проте з великим небажанням і випитуваннями, навіщо їй ці всі жіночі витребеньки… Так по-чоловічому… Але… я й забула вже, що хотіла сказати! Авжеж, ми навіть копійчини не могли назвати нашою, знаєте. Флорі це не подобалося… так, мушу сказати, не подобалося. Хоча вона любила свого дядька, певна річ. Та будь-якій дівчині не сподобалося б. Зізнаюся, у Роджера були дивні погляди щодо грошей. Він навіть не хотів купити нових рушничків для обличчя, попри те, що я наголошувала: старі — усі в дірках. А потім, — місіс Екройд продовжила із притаманним їй раптовим престрибуванням під час розмови, — залишити всі ці гроші… тисячу фунтів, розумієте, тисячу фунтів! — тій жінці.
— Якій жінці?
— Тій Рассел. Якась вона непроста, я завжди про це говорила. Та Роджер і слова проти неї чути не бажав. Відказував, що це жінка із сильним характером і що він нею захоплюється та поважає. Постійно торочив про її чесноти, самостійність і моральні цінності. Я ж гадаю, що в ній є щось підозріле. Вона робила все, щоб вийти заміж за Роджера. Та я швидко це припинила. Вона завжди ненавиділа мене. І це природно. Я бачила, хто вона насправді.
Я почав замислюватися, чи є хоч якийсь шанс перервати промову місіс Екройд і втекти.
Такий шанс дав мені містер Гаммонд, який відволік її, підійшовши попрощатися. Я відразу скористався нагодою і також підвівся.
— Щодо дізнання, — зазначив я. — Де б ви воліли його провести? Тут чи у «Трьох вепрах»?
Місіс Екройд витріщилась на мене із роззявленим ротом.
— Дізнання? — перепитала вона із виразом жаху на обличчі. — Але ж, напевно, ніякого дізнання не треба?
Містер Гаммонд сухо прокашлявся і наче двічі гавкнув:
— Обов’язково. Зважаючи на обставини.
— Але я певна, що доктор Шеппард зможе організувати…