— Про неї?
— Так, звідки вона, з якої родини… Я про це.
Обличчя місіс Фолліот закам’яніло.
— Я не знаю.
— У кого вона працювала до вас?
— Боюся, не згадаю.
Я вловив проблиск роздратування крізь її стурбованість. Вона скинула голову якимось знайомим порухом.
— Це справді так потрібно? Ставити всі ці запитання?
— Зовсім ні, — сказав я з відтінком подиву в голосі та з натяком на вибачення у поведінці. — Не знав, що ви не бажаєте на них відповідати. Перепрошую.
Роздратування зникло — вона знову набула якогось розгубленого вигляду.
— О! Я не проти на них відповісти. Запевняю, не проти. Чому б я була проти. Просто… це здається трохи незвичним, знаєте. І все. Трохи незвичним.
Перевага лікаря полягає в тому, що знаєш, коли тебе обманюють. Я зрозумів уже з поведінки місіс Фолліот, що вона не хоче відповідати на мої запитання, дуже не хоче. Вона почувалася вельми незручно й була вельми незадоволена. За усім цим крилася якась таємниця. Вона вочевидь належить до тих жінок, що не звикла до хоч якогось обману, тож зазвичай почувається ніяково за потреби вдаватися до цього на практиці. Навіть дитина розкусила б її.
Також я зрозумів, що вона нічого мені більше не розповість. Якою б таємницею не була оповита Урсула Борн, місіс Фолліот мовчатиме.
Переможений, я перепросив за турботу, взяв капелюха й пішов.
Я відвідав кількох пацієнтів і з’явився вдома о шостій. Керолайн сиділа перед розставленим чайним сервізом. Її обличчя випромінювало таку знайому мені притлумлену насолоду — гарантований знак, що вона або вимагатиме інформацію, або ділитиметься нею. Цікаво, що саме цього разу.
— У мене був дуже цікавий ранок, — розпочала Керолайн, коли я впав у своє улюблене м’яке крісло й протягнув ноги до такого приємного полум’я в каміні.
— Справді? — озвався я. — Заходила на чай міс Ґаннетт?
Міс Ґаннетт — одна з найбільших пліткарок.
— Вгадуй далі, — підштовхнула Керолайн із великим задоволенням у голосі.
Я ще кілька разів спробував угадати, повільно перебираючи всіх агентів «розвідки» Керолайн. На кожну здогадку моя сестра відповідала заперечним хитанням голови. Зрештою погодилася викласти інформацію сама.
— Мсьє Пуаро! — вигукнула вона. — І що ти тепер думаєш?
Я багато чого про це подумав, але мав обережність не зізнатися Керолайн.
— Чому він приходив? — запитав.
— Зустрітися зі мною, звісно. Він сказав, що, так добре знаючи мого брата, сподівався на знайомство з його чарівною сестрою… з твоєю чарівною сестрою. Я заплуталася, але ти розумієш, про що я.
— Про що ж ви розмовляли? — допитувався я.
— Він багато мені розповідав про себе та свої справи. Ти знаєш того принца Пола Мавританського… того, що одружився із танцівницею?
— Так?
— Я нещодавно читала про неї надзвичайно захопливу статтю у «Світських хроніках». Там натякали, що насправді вона — російська княгиня, одна з дочок царя, якій вдалося втекти від більшовиків. Отож, схоже, мсьє Пуаро розкрив заплутану таємницю вбивства, що загрожувала їм обом. Принц Пол почувався неймовірно вдячним за все.
— Він часом не подарував Пуаро смарагдову шпильку для краватки, завбільшки з яйце пташки сивки? — із сарказмом поцікавився я.
— Такого не говорив. А що?
— Нічого, — кинув я. — Гадав, що так завжди роблять. Так пишуть у детективах. У кімнатах супердетективів завжди повно рубінів, перлів і смарагдів, подарованих вдячними клієнтами із королівських родин.
— Так цікаво про це все довідатися від учасників подій, — беззлобно промовила сестра.
Для Керолайн це цікаво. Винахідливість мсьє Еркюля Пуаро варта захоплення: так влучно вибрати історію, яка напевне зацікавить старшу даму із маленького села.
— Він тобі сказав, що та танцівниця і справді була княгинею? — правив своє я.
— Він не має права розголошувати, — пояснила Керолайн поважно.
Я замислився над тим, як саме Пуаро спотворив правду під час розмови з Керолайн… Можливо, він натякав самими рухами брів і плечей.
— І після такого, — зазначив я, — ти, вочевидь, була ладна їсти з його рук?
— Не будь таким грубим, Джеймсе. Не знаю, де ти набрався таких вульгарних висловлювань.
— Напевно, через єдиний зв’язок із зовнішнім світом — від моїх клієнтів. На жаль, я не практикую поміж принців і російських émigrés[8].
Керолайн поправила окуляри й зирнула на мене.
— Ти якийсь роздратований, Джеймсе. Може, щось із печінкою. Синя пігулка, гадаю, на ніч.
Побачивши мене у власному домі, ви навіть не припустили б, що я кваліфікований лікар: Керолайн виписує домашні рецепти і собі, і мені.