— Та до біса мою печінку, — роздратовано відрізав я. — Ви про вбивство не говорили взагалі?
— Звісно, говорили, Джеймсе. Про що ж іще тут говорити? Я мала змогу дещо пояснити мсьє Пуаро. Він був мені такий вдячний. Сказав, що я маю здібності вродженого детектива… і неймовірну здатність розгледіти психологічні аспекти людської природи.
Керолайн була наче той кіт, який наївся сметани так багато, що аж розхлюпується. Вона аж муркала.
— Він багато говорив про сіру речовину мозку та її функцію. Його власна речовина, на його погляд, найвищої якості.
— Пуаро на таке здатний, — в’їдливо вставив я. — Скромність справді не його друге ім’я.
— Я б дуже хотіла, щоб ти не був таким американцем, Джеймсе. Він вважає надзвичайно важливим знайти Ральфа якнайшвидше та змусити його пояснити свої дії. Каже, що його зникнення дуже негативно позначиться на розслідуванні.
— І що ти на це?
— Я з ним погодилася, — поважно промовила Керолайн. — І я змогла розповісти йому, що саме про це подейкують люди.
— Керолайн, — раптом скинувся я, — ти виклала мсьє Пуаро про підслухане тоді в лісі?
— Виклала, — сумирно відповіла Керолайн.
Я скочив на ноги й заходився метатися туди-сюди.
— Сподіваюся, ти усвідомлюєш, що робиш, — напосівся на неї. — Те, що ти затягуєш зашморг на шиї Ральфа Пейтона, так само точно, як і те, що сидиш переді мною в цьому кріслі.
— Усе зовсім не так, — заперечила Керолайн дуже схвильовано. — Мене здивувало, що ти йому цього не розповів.
— Я доклав до цього багатьох зусиль, — сказав я. — Мені цей хлопчина не байдужий.
— Мені теж. Саме тому я вважаю, що ти плетеш нісенітниці. Я не вірю, що це скоїв Ральф, тож правда йому не зашкодить, а ми повинні допомагати мсьє Пуаро в усьому. Бо, подумай лишень, схоже, що у вечір убивства Ральф гуляв з тією самою дівчиною, а якщо це так, то в нього ідеальне алібі.
— Якщо в нього ідеальне алібі, — парирував я, — чому він не з’явиться та не надасть його?
— Можливо, це зашкодить дівчині, — розважливо припустила Керолайн. — Та якщо мсьє Пуаро знайде її та змусить виконати свій обов’язок, вона все розповість і виправдає Ральфа.
— Схоже, ти вигадала власну романтичну казкову історію, — резюмував я. — Ти читаєш надто багато дешевих романів, Керолайн. Я завжди тобі це повторював.
Я знову сів у своє крісло.
— Пуаро запитував тебе ще про щось? — продовжив.
Тільки про пацієнтів, яких ти приймав зранку.
— Пацієнтів? — вигукнув я, неспроможний у це повірити.
— Так, твоїх пацієнтів з клініки. Скільки їх було та хто вони.
— Ти хочеш сказати, що й про це йому розповіла? — вимагав я.
Керолайн просто неймовірна.
— Чому б ні? — виклично запитала сестра. — Я чудово бачу доріжку до приймальні з цього вікна. Та й пам’ять у мене чудова, Джеймсе. Краща, ніж у тебе, мушу зазначити.
— Упевнений, що краща, — механічно буркнув я.
А моя сестра вже згадувала імена та загинала пальці.
— Стара місіс Беннетт, і той хлопчина з ферми з хворим пальцем, Доллі Ґрайс, щоб витягти голку з пальця; той американський стюарт з лайнера. Зажди… то четверо. Так, старий Джордж Еванс із виразкою. І насамкінець…
Вона зробила багатозначну паузу.
— Що ж?
Керолайн зробила свою кульмінацію тріумфальною: дуже емоційно, неймовірно подовжуючи звук «с», вона прошипіла.
— Міс Рассел!
А тоді відкинулася в кріслі та багатозначно поглянула на мене. А багатозначний погляд Керолайн проігнорувати важко.
— Я не знаю, про що ти, — відмовлявся я, злукавивши. — Чому міс Рассел не може проконсультуватися в мене щодо її хворого коліна?
— Хворе коліно, — повторила Керолайн. — Дурниці! Таке саме хворе, як у мене чи в тебе. Їй щось інше потрібно було.
— Що? — запитав я.
Керолайн змушена була визнати, що це їй невідомо.
— Але саме це він і намагався довідатися. Мсьє Пуаро тобто. У тій жінці є щось підозріле, і він це знає.
— Саме так учора висловилася місіс Екройд, — мовив я. — Що у міс Рассел є щось підозріле.
— Ах! — раптом вигукнула Керолайн. — Місіс Екройд! Іще одна!
— Іще одна що?
Керолайн відмовилася пояснювати. Вона кілька разів ледве кивнула, а тоді склала своє в’язання і пішла нагору вдягти свою бузкову шовкову блузку з високим комірцем і золотий медальйон — переодягтися до вечері.
А я сидів, утупившись у полум’я і міркуючи над словами Керолайн. Чи справді Пуаро приходив на вивідки про міс Рассел, чи то лише плід невгамовної уяви Керолайн, що все пояснювала тільки так, як їй заманеться?