Не знаю думки місіс Сесіл Екройд про захоплення Феррас, але, вочевидь, для неї вигідно, щоб Екройд так і не одружився, хоча вона завжди виявляла особливу люб’язність, мало не захоплення, під час зустрічей із місіс Феррас. Утім, Керолайн стверджує, що це нічого не доводить.
Отаким клопотався Кінґз-Еббот упродовж останніх кількох років. Ми обговорювали Екройда та його романи з різних точок зору. Місіс Феррас посіла своє місце на сцені.
Тепер у калейдоскопі відбулися зміни. Із безневинних розмов про можливі весільні подарунки нас раптом закинуло в саме серце трагедії.
Прокручуючи ці та безліч інших питань у голові, я механічно обходив своїх пацієнтів. Особливо цікавих випадків не було, що, мабуть, складалося на краще, позаяк мої думки знову й знову поверталися до таємничої смерті місіс Феррас. Чи наклала вона на себе руки? Звісно, якби вона так учинила, то чи не залишила б записку із поясненням, що замислила зробити? Жінки (кажу з особистого досвіду), вирішивши скоїти самогубство, здебільшого воліють пояснити причину такого згубного вчинку. Вони прагнуть уваги.
Коли я бачив її востаннє? Не більше як тиждень тому. Поводилася вона цілком природно. Ну, зважаючи на все.
Тоді я раптом згадав, що бачив її, хоч і не розмовляв, учора. Вона гуляла з Ральфом Пейтоном, і я здивувався, бо не знав, що той у Кінґз-Ебботі. Насправді я вважав, що він зрештою посварився зі своїм вітчимом: уже приблизно півроку його тут не зустрічали. І от, вони разом із місіс Феррас ішли, прихилившись головами, і вона дуже серйозно щось говорила.
Гадаю, що саме цієї миті мене вперше огорнуло передчуття майбутніх подій. Іще нічого конкретного, просто невиразне передчуття. Така серйозна розмова tête-à-tête[1] між Ральфом Пейтоном і місіс Феррас напередодні справила на мене неприємне враження.
Я все ще міркував про це, коли майже вперся носом у Роджера Екройда.
— Шеппарде! — вигукнув він. — Саме вас я і шукаю. Страшний випадок.
— То ви вже чули?
Він кивнув. Я бачив, що для нього це болісний удар. Його великі рум’яні щоки, здавалося, запали, і зазвичай веселий здоровань мав розбитий вигляд.
— Усе гірше, ніж ви думаєте, — тихо промовив він. — Слухайте, Шеппарде, мені треба з вами порозмовляти. Чи не повернетеся зараз зі мною?
— Навряд чи. Мушу навідати ще трьох хворих і повернутися до дванадцятої, на прийом пацієнтів.
— Тоді сьогодні пополудні… Ні, краще приходьте на вечерю. О сьомій тридцять. Вам зручно?
— Так, чудово. Щось не так? Це пов’язано з Ральфом?
Не знаю, чому я сказав так… хіба тому, що часто це таки був Ральф.
Екройд втупився в мене невидющим поглядом, ніби не розуміючи. Я почав припускати, що насправді десь відбувається щось погане. Ще ніколи я не бачив Екройда таким засмученим.
— Ральф? — невизначено перепитав він. — Ні, це не щодо Ральфа. Ральф зараз у Лондоні… Чорт! Он іде стара міс Ґаннетт. Не хочу говорити з нею про те страшне горе. Зустрінемося пізніше, Шеппарде. О пів на восьму.
Я кивнув, і він швидко відійшов, покинувши мене в задумі. Ральф у Лондоні? Але вчора пополудні він напевне був у Кінґз-Ебботі. Мабуть, учора ввечері чи сьогодні вранці він повернувся до міста. Утім, поведінка Екройда не виказувала цього: він говорив так, наче Ральфа тут не було багато місяців.
Я більше не міг замислюватися над цим. Міс Ґаннетт уже стояла біля мене, жадаючи щось почути. За своєю натурою міс Ґаннетт нагадувала мою сестру Керолайн, проте без уміння тієї цілити точно в яблучко, тож робила поквапливі висновки, чим додавала величності здібностям Керолайн. Не перевівши й подиху, міс Ґаннетт засипала мене запитаннями.
Хіба ж не сумно, що таке сталося з бідолашною місіс Феррас? Подейкують, вона вже багато років була хронічною наркоманкою. Яка підлість поширювати такі чутки! Та найжахливіше те, що зазвичай у таких небилицях є зерно правди. Нема диму без вогню! А ще кажуть, що містер Екройд дізнався про це і розірвав заручини, бо вони таки були. Вона, міс Ґаннетт, має докази на підтвердження цього. Звісно, я мушу все це знати — лікарі завжди знають, але нікому не розповідають, так?
Говорячи все це, вона пронизувала мене очима: воліла побачити мою реакцію на її натяки. На щастя, постійне спілкування з Керолайн навчило мене зберігати байдужий вираз обличчя та тримати напоготові декілька ухильних зауваг.