— Буде втрачено багато цінного часу, — закінчив за нього Пуаро.
— Я не зовсім вас розумію, містере Пуаро.
— Ви стверджуєте, що взяли відбитки в усіх присутніх у будинку, — пробурмотів Пуаро. — Ви кажете мені всю правду, мсьє l’Inspecteur?
— Авжеж.
— Нікого не оминули?
— Не оминув нікого.
— І живих, і мертвих?
На якусь мить таке влучне зауваження спантеличило інспектора. Міркуючи, він протягнув:
— Ви про…
— Мертвих, мсьє l’Inspecteur.
Інспектор міркував іще кілька хвилин.
— Припускаю, — розмірено продовжував Пуаро, — що відбитки на кинджалі належать самому містерові Екройду. Це легко перевірити. До тіла ще досі є доступ.
— Але навіщо? Який сенс? Ви ж не вважаєте, що то було самогубство, містере Пуаро?
— О, ні! Я вважаю, що вбивця надягнув рукавички чи намотав щось на руку. Потому, як було завдано удар, він узяв руку жертви й обхопив нею руків’я кинджала.
— Але чому?
— Щоб іще більше заплутати й так заплутану справу.
— Що ж, — погодився інспектор. — Я над цим поміркую. Що наштовхнуло вас на таку думку?
— Ви. Коли показали мені кинджал і привернули мою увагу до відбитків. Я, бачте, направду не знаю багато про петлі та звивини. Та помітив, що розташування відбитків якесь дивне. Не так би я тримав кинджал, якби хотів ударити. Природно праву руку підносять угору над плечем і відводять назад, що важко зробити за такого розташування відбитків.
Інспектор Реґлан витріщився на маленького чоловічка. Пуаро ж, наче не про нього йдеться, змахував пилинки з рукава свого пальто.
— Гаразд, — озвався інспектор. — Непогана ідея. Я це все перевірю, проте не розчаровуйтеся, якщо марно.
Він силкувався надати голосові добродушного, проте неначе авторитетного звучання. Пуаро провів його поглядом. Потім із блиском у очах повернувся до мене.
— Наступного разу, — відзначив він, — мені варто брати до уваги його amour propre[10]. А зараз, коли ми самі, що ви думаєте, мій любий друже, про невеличке сімейне зібрання?
«Невеличке зібрання», як його назвав Пуаро, відбулося за півгодини. Ми сиділи за круглим столом у їдальні «Папороті» із Пуаро, неначе б головою якогось поважного зібрання, на чолі. За відсутності прислуги нас було лише шестеро: місіс Екройд, Флора, майор Блант, молодий Реймонд, Пуаро і я.
Коли всі зійшлися, Пуаро підвівся і, уклонившись, привітався.
— Messieurs, mesdames[11], я скликав вас сюди із певною метою. — Він зупинився. — Для початку, в мене особливе прохання до мадемуазель.
— До мене? — здивувалася Флора.
— Мадемуазель, ви заручені з капітаном Ральфом Пейтоном. Якщо він комусь довіряє, то це — вам. Щиро прошу вас, коли вам відоме місце його перебування, переконати його повернутися. Хвилиночку, — щойно Флора підвелася для відповіді, — не говоріть, доки не обміркуєте це. Мадемуазель, його становище щодня стає небезпечнішим. Якщо він зараз з’явиться, попри докази проти нього, то ще матиме шанс усе пояснити. Та його мовчання… його втеча… що вони означають? Звісно, лише одне — визнання вини. Мадемуазель, коли ви справді вірите в його невинуватість, переконайте добровільно прийти, доки не стало надто пізно.
Флорине обличчя зблідло.
— Надто пізно, — повторила вона дуже тихо.
Пуаро нахилився вперед, пронизуючи її поглядом.
— Подивіться на мене, мадемуазель, — дуже м’яко звернувся він, — це вас просить татко Пуаро. Старий татко Пуаро, в якого багато знань і досвіду. Я б не заманював вас до пастки. Чому б вам не довіритися мені… і не розповісти, де переховується Ральф Пейтон?
Дівчина підвелася і поглянула йому просто в обличчя.
— Мсьє Пуаро, — відкарбувала. — Я присягаюся… урочисто присягаюся… що навіть не уявляю, де Ральф, і що не бачила його та не мала від нього жодної звістки ні в день… убивства, ні опісля.
Вона сіла. Пуаро мовчки споглядав її впродовж декількох хвилин, а потім різко стукнув долонею по столі.
— Bien! Це все, — підсумував він. Його обличчя спохмурніло. — Тепер я звертаюся до всіх інших за цим столом: місіс Екройд, майоре Блант, докторе Шеппард, містере Реймонд. Ви всі — друзі та близькі зниклого чоловіка. Якщо вам відомо, де переховується Ральф Пейтон, — зізнайтеся.
Надовго запала мовчанка. Пуаро вивчав поглядом усіх по черзі.
— Благаю вас, — тихо промовив він, — скажіть.
Та мовчання затягувалось, і його, зрештою, перервала місіс Екройд.