— Так, — озвався я. — Розумію.
— Саме тому я поставив собі завдання роздобути більше інформації про цю людину. Я довідався, що він випивав у «Трьох вепрах», тамтешня офіціантка запевняє, що той говорив з американським акцентом і щойно повернувся зі Сполучених Штатів. Ви не зауважили американського акценту?
— Так, гадаю, акцент був, — відповів я за хвилину чи два, упродовж яких силкувався пригадати, — але ледь помітний.
— Précisément. А ще є ось що. Пам’ятаєте, я знайшов це в альтанці.
Він простягнув мені перо. Я зацікавлено розглядав його, доки в голові не промайнув спогад із колись прочитаного.
Спостерігаючи за моїм обличчя, Пуаро кивнув.
— Так, героїн. «Білий», як то кажуть. Наркомани тримають перо отак і вдихають через ніс.
— Діаморфіну гідрохлорид, — визначив я механічно.
— Цей спосіб вживання наркотику дуже поширений за океаном. Це, вочевидь, ще одне підтвердження прибуття того чоловіка з Канади чи Сполучених Штатів.
— Чому ви зацікавилися альтанкою? — запитав я.
— Мій друг інспектор сприйняв за належне, що всі, хто ходив тією стежкою, намагалися швидше дістатися будинку, та коли я побачив альтанку, то зрозумів, що тією стежкою може скористатися будь-хто, хто має альтанку за місце зустрічі. Отже, цілком імовірно, що незнайомець не дійшов ні до парадних, ні до задніх дверей. Тобто хтось із дому вийшов назустріч йому. Коли так, то зручнішого місця за цю невеличку альтанку не знайти. Я обшукав її в надії, що вдасться роздобути там якусь зачіпку. І знайшов дві: клапоть батисту та гусяче перо.
— А клапоть батисту? — не відступався я. — Що з ним?
Пуаро здивовано вигнув брови.
— Ви не використовуєте свої сірі клітини, — зазначив він сухо. — Клаптик накрохмаленого батисту — це ж очевидно.
— Для мене не дуже, — і змінив тему. — У всякому разі той чоловік прямував до альтанки на зустріч із кимось. Із ким?
— У цьому й заковика, — зізнався Пуаро. — Пригадайте, місіс Екройд та її дочка приїхали з Канади?
— Ви згадували про це сьогодні, коли звинуватили їх у приховуванні правди?
— Можливо. Тепер інше. Як вам історія покоївки?
— Яка історія?
— Історія її звільнення. Чи можна звільнити служницю за півгодини? Чи правдоподібна та історія про важливі документи? І пам’ятайте: хоча вона запевняє, що перебувала у своїй спальні від дев’ятої тридцять до десятої, її слова підтвердити не може ніхто.
— Ви мене заплутали.
— А для мене все стає зрозумілим. Але тепер слухаю ваші ідеї та теорії.
Я витягнув із кишені аркушик паперу.
— Я тут нашкрябав кілька припущень, — сказав, наче перепрошуючи.
— Це чудово, у вас є метод. Послухаймо їх.
Я почав трохи збентежено читати.
— Передусім потрібно поглянути на речі логічно…
— Саме так говорив колись мій любий Гастінґс, — перервав мене Пуаро, — хоч, на жаль, ніколи так не робив.
— Пункт перший. Чули, як містер Екройд розмовляє з кимось о дев’ятій тридцять.
Пункт другий. Увечері, у невизначений час, Ральф Пейтон, мабуть, проник через вікно, на що вказують відбитки його взуття.
Пункт третій. Містер Екройд нервував того вечора, тож впустив би лише знайомого.
Пункт четвертий. Чоловік, який перебував із містером Екройдом о дев’ятій тридцять, просив грошей. Нам відомо, що Ральф Пейтон був у скрутному становищі.
Ці чотири пункти є підтвердженням, що людина, яка перебувала із містером Екройдом о дев’ятій тридцять, — це Ральф Пейтон. Та нам відомо, що містер Екройд був живим за чверть до десятої, що означає: Ральф не вбивав його. Ральф залишив вікно відчиненим. Опісля цим скористався вбивця.
— А хто вбивця? — запитав Пуаро.
— Невідомий американець. Можливо, він змовився з Паркером, і, можливо, Паркер — та особа, що шантажувала місіс Феррас. У такому разі Паркер міг почути достатньо, щоб зрозуміти, що гру програно, а тоді повідомити про це своєму спільникові, щоб останній вчинив злочин за допомогою переданого йому Паркером кинджала.
— А це версія, — зазначив Пуаро. — Без сумніву, у вас є клітини. Утім, багато чого ви до уваги не берете.