— Наприклад?..
— Телефонний дзвінок, пересунуте крісло…
— Ви справді вважаєте, що це важливо? — перервав його я.
— Може, й ні, — визнав мій друг. — Крісло, мабуть, посунули випадково, а збуджені Реймонд або Блант, не зауваживши, поставили його на місце. Але ще є зниклі сорок фунтів.
— Екройд дав їх Ральфу, — припустив я. — Він міг змінити свою думку.
— Усе ж одне незрозуміло.
— Що?
— Чому Блант був такий упевнений, що то Реймонд перебував із містером Екройдом о дев’ятій тридцять?
— Він пояснив це, — сказав я.
— Ви так гадаєте? Тоді я не наполягатиму. Натомість, як на ваш погляд, які причини зникнути мав Ральф Пейтон?
— Це трохи складніше, — промовив я повільно. — Говоритиму як лікар. Напевно, нерви Ральфа не витримали! Якщо юнак раптом зрозумів, що дядька вбили лише за кілька хвилин потому, як він від нього пішов (можливо, після досить бурхливої бесіди), то міг налякатися і відразу ж кинутись навтьоки. Відомо, що дехто поводиться як винуватий, хоч повністю невинуватий.
— Так, це правда, — погодився Пуаро. — Але ми не повинні ігнорувати одну річ.
— Я знаю яку, — зауважив я, — мотив. Ральф Пейтон успадковує значні статки після дядькової смерті.
— Це лише один мотив, — заперечив Пуаро.
— Тільки один?
— Mais oui. Ви, що, не помічаєте, що ми маємо справу з трьома різними мотивами. Безперечно, хтось викрав блакитний конверт із його вмістом. Це один мотив. Шантаж! Ральф Пейтон, може, шантажував місіс Феррас. Пам’ятаєте, як було відомо містерові Гаммонду, Ральф Пейтон останнім часом не звертався до вітчима по допомогу. Схоже, він роздобував гроші деінде. Крім того, він боявся, що відомості про те, що він, як ви сказали, у скрутному становищі, дійдуть до вітчима. І, зрештою, ще один мотив ви щойно згадали.
— Боже мій! — промовив я, трохи розгублено. — Усі докази проти нього.
— Хіба? — зазначив Пуаро. — Отут ми з вами не одностайні. Три мотиви — це занадто. Я схиляюсь до того, що Ральф Пейтон усе ж таки невинуватий.
Розділ чотирнадцятий
Місіс Екройд
Після вечірньої розмови, яку я щойно описав, справа, здавалося, вийшла на новий етап: у ній тепер було можна виокремити дві повністю відмінні частини. Перша частина починається смертю Екройда у п’ятницю, завершується вечором наступного понеділка і є просто сукупністю представлених Еркюлю Пуаро відомостей про всі тогочасні події. Я постійно перебував поруч із детективом. Я бачив те саме, що й він. Я намагався прочитати його думки. Тепер знаю: мені це не вдалося. Попри те, що Пуаро показав мені всі свої знахідки — як-от золоту обручку, — він не поділився своїми надзвичайно важливими та логічними висновками. Пізніше я дізнався, така таємничість була йому властива. Він натякатиме, висловлюватиме припущення — і край.
Я вже згадував, що до подій вечора понеділка моя розповідь збігатиметься із розповіддю Пуаро: я був за доктора Ватсона для Шерлока. Після понеділка наші шляхи розійшлися. Пуаро займався своїми справами (я чув про його дії, бо в Кінґз-Ебботі ви чуєте про все, що відбувається, проте він не втаємничував у них заздалегідь), у мене ж були власні клопоти.
Озираючись назад, розумію, що найбільше мене вражає фрагментарність цього періоду. До з’ясування таємниці кожен докладав своїх зусиль, неначе викладав мозаїку із власних шматочків знань чи відкриттів. Однак це ще було не завершення. Тільки Пуаро міг розкласти ті шматочки на належні їм місця.
Окремі з обставин видавалися неактуальними й безглуздими. Як-от питання про чорні черевики. Та про це згодом… Аби викладати все у хронологічному порядку, я повинен почати із дзвінка місіс Екройд.
Вона послала по мене рано вранці у вівторок. Сприйнявши цей виклик за нагальний, екстрений випадок, я поквапився до неї.
Леді була в ліжку (вона вже не зважала на етикет). Подала мені свою кістляву руку та вказала на крісло біля ліжка.
— Ну, місіс Екройд, — почав я, — що трапилось?
Я говорив добродушно, як і належить лікарям загальної практики.
— Я розгублена, — простогнала місіс Екройд. — Абсолютно розгублена. Приголомшена смертю бідного Роджера. Подейкують, що часто люди не відчувають цього відразу. Якась запізніла реакція.
Шкода, що з огляду на професію лікар іноді не має змоги сказати те, що думає насправді.
Я віддав би все, щоб відповісти, що це дурниця!
Натомість я запропонував їй тонік. Місіс Екройд узяла його й нібито налаштувалася зробити наступний хід (я й на мить не припустив, що мене викликали через шок від смерті Екройда: місіс Екройд була цілком нездатна вирішувати справи по-простому, завжди прямувала до мети звивистим шляхом, тож я чудувався її зверненню до мене).