— Та вчорашня сцена, — озвалася моя пацієнтка.
Вона замовкла, ніби в очікуванні мого ходу.
— Яка сцена?
— Докторе, як ви можете? Забули? Цей жахливий маленький француз, чи бельгієць, чи хто він там. Він із нас усіх просто знущається. Це надто мене засмутило. І все це відразу по смерті Роджера.
— Мені дуже шкода, місіс Екройд, — мовив я.
— Я не знаю, що він мав на увазі, — так на нас кричав. Гадаю, я надто добре знаю свої обов’язки та навіть не думала щось приховувати. Я допомогла поліції всім, чим тільки могла.
Місіс Екройд зупинилася, і я вставив: «Саме так». Я вже починав розуміти до чого все це.
— Ніхто мені не закине, що я не впоралася зі своїми обов’язками, — торочила місіс Екройд. — Упевнена, що інспектор Реґлан повністю задоволений. Навіщо цьому маленькому вискочці-іноземцю каламутити воду? Він такий кумедний — просто французький комік у ревю. Не можу втямити, чому Флора наполягала на його залученні до справи. Вона про це не говорила, а просто взяла і зробила на свій розсуд. Флора надто незалежна. Я жінка, і її мати. Передусім вона мусила порадитися зі мною.
Я слухав усе це мовчки.
— Про що він думає? Ось що я волію знати. Невже він вважає, що я щось приховую? Він… він… учора мене відверто звинуватив.
Я стенув плечима.
— Місіс Екройд, це, звісно, байдуже, — запевнив її я. — Оскільки ви нічого не приховуєте, жодне з його припущень вас не стосується.
Місіс Екройд, як звично, не відступалася.
— І прислуга просто нестерпна, — жалілася вона. — Пліткують, плещуть язиками. А потім усе повторюється, — хоча, мабуть, у цьому немає нічого особливого.
— Прислуга пліткує? — зацікавився я. — Про що?
Місіс Екройд кинула на мене проникливий погляд. Це зовсім вивело мене з рівноваги.
— Я була певна, докторе, що хто-хто, а ви знаєте. Ви ж постійно були із мсьє Пуаро, чи не так?
— Так.
— Тоді ви, звісно, знаєте. Я про ту дівчинку, Урсулу Борн, хіба ні? Звісно, вона ж бо звільняється. Тож і хоче завдати мені якомога більше неприємностей. Злі, ось які. Вони всі схожі. Тепер ви, докторе. Ви повинні точно знати, що вона сказала. Я дуже переймаюся, аби часом не склалося хибне уявлення. Окрім того, ви не повідомляєте поліції про кожну дрібницю, еге ж? Іноді є такі сімейні справи, які не мають нічого спільного з убивством. Але якщо дівчина злостива, то всякого могла наплести.
Я був достатньо проникливим, щоб зрозуміти: оця довірлива розмова приховує справжнє занепокоєння. Пуаро мав рацію у своїх припущеннях. Із шести чоловік, які сиділи вчора за круглим столом, принаймні місіс Екройд було що приховувати. Я просто мусив дізнатися що саме.
— Місіс Екройд, на вашому місці, — відкарбував, — я б у всьому зізнався.
Вона скрикнула.
— О! Докторе, як ви можете бути таким різким. Це звучить, наче… наче… Я можу все пояснити.
— Тоді зробіть це, — запропонував я.
Місіс Екройд дістала носовичок зі шлярками й розплакалася.
— Я вважала, докторе, що ви могли б розповісти все мсьє Пуаро — ну, пояснити йому, — адже іноземцеві так важко побачити все з нашої точки зору. І ви не знаєте — ніхто не міг знати, — із чим мені довелося боротися. Мучеництво — довге мучеництво. Ось яким було моя життя. Я не говорю погано про мертвих, але це так. Усе, навіть найменший рахунок, перевірялося, — наче Роджер отримував якихось там кілька сотень на рік, а не був (як учора повідомив мені містер Гаммонд) одним із найзаможніших людей в околицях.
Місіс Екройд зробила паузу, щоб промокнути очі носовичком.
— Так, — підбадьорливо підштовхував я. — Ви говорили про рахунки?
— Ці жахливі рахунки. Окремі я взагалі не хотіла показувати Роджеру: чоловіки не все розуміють. Він казав, що ці речі мені не потрібні. І звісно, вони накопичувалися. Знаєте, вони приходили знову й знову…
Вона дивилася на мене, наче благала про підтримку.
— Такі вже вони, — погодився я.
Її тон змінився на досить жорсткий.
— Запевняю вас, докторе, я перетворювалася на невротика. Не могла спати ночами. І в мене було страшенне серцебиття. А потім я отримала листа від одного шотландця (насправді два листи — обидва від шотландців). Один лист від містера Брюса Макферсона, а інший від Коліна Макдональда. Який збіг.
— Не думаю, — сухо вставив я. — Звісно, вони шотландці, та підозрюю наявність у їхньому родоводі семітської лінії.
— Векселі від десяти до десяти тисяч фунтів, — пригадуючи, мимрила місіс Екройд. — Я написала одному з них, але, мабуть, виникли певні труднощі.