Вона замовкла.
Я зрозумів, що ми просто наблизилися до делікатного моменту. Не знаю нікого, кому б так важко давалося чітке висловлювання власної думки.
— Бачите, — белькотіла місіс Екройд, — це все питання очікування, чи не так? Заповітне очікування. І хоча, звісно, я очікувала, що Роджер забезпечить мене всім, та не знала цього напевне. Я прагнула зазирнути в копію його заповіту — у жодному разі не через вульгарну цікавість, а тільки для вирішення своїх справ.
Вона скоса зиркнула на мене. Справді ситуація була дуже делікатна. На щастя, геніально припасовані слова дають змогу замаскувати огидні факти.
— Я можу розповісти про це лише вам, дорогий докторе Шеппард, — проторохтіла місіс Екройд. — Я вірю, що ви не осудите мене, і висвітлите мсьє Пуаро справу в потрібному ракурсі. Це сталося у п’ятницю пополудні…
Вона зупинилася і глитнула слину.
— Ну ж бо, — підбадьорював її я. — У п’ятницю після обіду. І що далі?
— Нікого не було, принаймні мені так здалося. І я зайшла до кабінету Роджера — справді мала причину туди зайти — тобто в цьому не було ніякого підступу. Коли ж побачила на столі папери, мене наче осяяло: «Не здивуюся, якщо Роджер тримає свій заповіт в одній із шухляд письмового столу». Я дуже імпульсивна, ще з дитинства. Усе роблю спонтанно. Він залишив свої ключі — дуже необережно з його боку — у замку верхньої шухляди.
— Зрозуміло, — послужливо зауважив я. — Тож ви обшукали робочий стіл. Ви знайшли заповіт?
Місіс Екройд скрикнула, і я зрозумів свою недостатню дипломатичність.
— Це здається так жахливо. Проте все було не зовсім так.
— Звісно, все було не так, — поквапився запевнити я. — Вибачте, я просто невдало висловився.
— Звісно, чоловіки такі дивні. На місці Роджера я б не приховувала пунктів свого заповіту. Та чоловіки такі потайні. Тож для самооборони ми змушені вдаватися до маленьких хитрощів.
— А який результат таких маленьких хитрощів? — запитав я.
— Саме про це я вам і розповідаю. Щойно я дісталася нижньої шухляди, як зайшла Борн. Дуже невдало. Звісно, я засунула шухляду, встала та вказала їй на пил на поверхні. Але мені не сподобався її вигляд: попри дуже ввічливу поведінку, її очі неприємно зблискували. Майже презирливо, якщо ви розумієте, про що я. Мені завжди не дуже подобалася ця дівчина. Вона добра служниця, звертається до мене «мем», не відмовляється носити чепчики і фартухи (а я скажу вам, що сьогодні багато хто відмовляється), із чистою совістю може сказати «Нікого немає вдома», якщо відчиняє двері замість Паркера, і не бурчить, як інші покоївки, коли чекають за столом… То на чому я зупинилася?
— Ви говорили, що, незважаючи на низку цінних якостей, вам ніколи не подобалася Борн.
— Не подобалася. Вона дивна. Чимось відрізняється від інших. Як на мене, надто доброю освіченістю. Сьогодні важко визначити, хто леді, а хто ні.
— А що було далі? — допитувався я.
— Нічого. Нарешті прийшов Роджер (я гадала, він на прогулянці) і сказав: «Що тут відбувається?». Я відповіла: «Нічого. Я зайшла взяти «Панч». Узявши «Панч», вийшла. Борн залишилася. Я чула, як вона запитує Роджера, чи він має хвилинку для розмови з нею. Я пішла просто до своєї кімнати, хотіла лягти: дуже засмутилася.
Запала пауза.
— Ви поясните мсьє Пуаро, еге ж? Це ж така дрібниця. Звісно, коли він став так наполягати, щоб від нього нічого не приховували, я відразу про це згадала. Борн, можливо, зробила із того випадку якусь неймовірну історію. Та ви ж усе поясните, чи не так?
— Це все? — озвався я. — Ви мені все розповіли?
— Та-ак, — протягнула місіс Екройд. — О! Так, — твердо додала вона.
Я зауважив її вагання, тож осягнув: вона приховує ще щось. Раптом геніальне осяяння спонукало мене поставити таке питання.
— Місіс Екройд, — звернувся я, — це ви залишили відкритим срібний столик?
Замість відповіді вона зашарілась так, що цього не змогли приховати ані рум’яна, ані пудра.
— Звідки ви знаєте? — прошепотіла вона.
— Отже, то були ви?
— Так… Я… Розумієте, там було кілька старовинних срібних предметів — дуже цікавих. Якось я читала щось на цю тему, з ілюстрацією зовсім невеликого предмета, проданого на аукціоні Крісті за величезні гроші. Він мав саме такий вигляд, як той у срібному столику. Я думала, що візьму його до Лондона, коли поїду туди, просто, щоб оцінити. І якщо це справді цінна річ, то яким чудовим сюрпризом це стало б для Роджера.
Я втримався від коментарів, нібито повіривши розповіді місіс Екройд. Ба, навіть не взявся питати її, навіщо треба було діяти так таємно.