— А чому ви залишили його відкритим? — запитав я. — Забули?
— Я злякалася, — зізналася місіс Екройд. — Почула чиїсь кроки на терасі. Тож поквапилася вийти з кімнати й просто піднялася сходами до того, як Паркер відчинив вам двері.
— Мабуть, то була міс Рассел, — замислено промовив я. Місіс Екройд відкрила мені невимовно цікавий факт. Мені було байдуже до підозрілої шляхетності її намірів щодо срібла. Мене зацікавило те, що міс Рассел зайшла до вітальні з боку вікна та що я не помилявся, припускаючи, що вона захекалася від бігу. Де вона була? Я згадав про альтанку та клаптик батисту.
— Цікаво, чи крохмалить міс Рассел носовички! — раптом вигукнув я.
Збентеження місіс Екройд повернуло мене до реальності, і я підвівся.
— Думаєте, вам вдасться пояснити все мсьє Пуаро? — стривожено допитувалась вона.
— О, звісно. Безперечно.
Вислухавши решту виправдань місіс Екройд, я нарешті пішов.
Покоївка в холі подала мені пальто. Я придивився до неї пильніше, аніж до того, і зауважив, що вона плакала.
— Чому, — запитав я, — ви сказали нам, що у п’ятницю містер Екройд покликав вас до свого кабінету? Тепер мені розповіли, що ви самі виявили бажання порозмовляти з ним.
На якусь мить дівчина відвела очі. А потім невпевнено відповіла:
— У будь-якому разі я збиралася звільнитися.
Я більше нічого її не питав. Вона відчинила вхідні двері. Коли я проходив повз неї, дівчина промовила несподівано низьким голосом:
— Перепрошую, сер, чи є якісь новини про капітана Пейтона?
Я похитав головою, кинувши на неї допитливий погляд.
— Він повинен повернутися, — проговорила вона. — Так-так, він повинен повернутися.
Служниця не зводила з мене благального погляду.
— Ніхто не знає, де він? — знову запитала вона.
— А ви знаєте? — різко кинув я.
Вона похитала головою.
— Ні, справді. Я нічого не знаю. Але кожен, хто був йому другом, сказав би йому, що він повинен повернутися.
Я зачекав, сподіваючись, що, можливо, дівчина додасть іще щось. Її наступне питання здивувало мене.
— Коли, вважають, сталося вбивство? До десятої години?
— Ніби так, — відповів я. — Між за чверть до десятої і десятою.
— Не раніше? Не раніше, ніж за чверть до десятої?
Я уважно подивився на неї. Із німим благанням вона очікувала на ствердну відповідь.
— Це неможливо, — заперечив я. — За чверть до десятої міс Екройд бачила свого дядька живим.
Вона відвернулася і нібито занепала духом.
— Вродлива дівчина, — говорив я сам собі, коли йшов. — Надзвичайно гарна дівчина.
Керолайн була вдома. До неї приходив Пуаро, що вельми її потішило.
— Я допомагаю йому у справі, — пояснила.
Мені стало незатишно. Із Керолайн і так не все гаразд. До чого призведе заохочення її детективних інстинктів?
— Ти шукаєш загадкову дівчину Ральфа Пейтона? — запитав я.
— Чом би й ні, — відповіла Керолайн. — Мсьє Пуаро хоче, щоб я дізналася для нього дещо особливе.
— Що саме? — знову запитав я.
— Він хоче знати, які черевики в Ральфа Пейтона: чорні чи коричневі, — урочисто виголосила Керолайн.
Я витріщився на неї. Тепер розумію своє неймовірне глупство із цими черевиками, проте тоді взагалі не розумів, який у тому сенс.
— У нього коричневі туфлі, — зауважив я. — Я їх бачив.
— Не туфлі, Джеймсе, черевики. Мсьє Пуаро треба знати, які черевики були у Ральфа в готелі: коричневі чи чорні. Від цього багато що залежить.
Можете називати мене дурнем: я нічого не міг втямити.
— І як ти будеш це з’ясовувати? — напосідався я.
Для Керолайн це не складало труднощів: Клара, покоївка міс Ґаннетт, найкраща подруга нашої Енні та зустрічається з коридорним із «Трьох вепрів». Усе дуже просто, бо й міс Ґаннетт погодилася допомогти й дала Кларі вихідний, що допоможе залагодити справу дуже швидко.
Уже за обідом Керолайн із вдаваною байдужістю зронила:
— Щодо тих черевиків Ральфа Пейтона.
— Ну, — зреагував я, — що з ними?
— Мсьє Пуаро подумав, що вони, напевно, коричневі. Він помилявся. Вони чорні.
І Керолайн кілька разів кивнула головою. Вона, вочевидь, відчувала, що виграла в Пуаро очко.
Я не відповів. Міркував про зв’язок кольору черевиків Ральфа Пейтона зі справою.
Розділ п’ятнадцятий
Джеффрі Реймонд
Я отримав ще одне підтвердження успішності тактики Пуаро. Він таки дуже добре знався на людській природі: суміш страху й почуття провини витягнули із місіс Екройд правду. Вона не витримала першою.