Того дня, після повернення з обходу пацієнтів, Керолайн повідомила мені про нещодавній візит Джеффрі Реймонда.
— Він, що, хотів зустрітися зі мною? — запитав я, вішаючи пальто в холі.
— Він хотів зустрітися із мсьє Пуаро, — відповіла Керолайн, що стояла поруч мене. — Реймонд повернувся з «Модрин», бо мсьє Пуаро там не було, тож він подумав, що той може бути тут або що ти можеш знати, де він.
— Не маю і найменшого уявлення.
— Я намагалася переконати його зачекати, — продовжувала Керолайн, — але він сказав, що через півгодини знову зайде в «Модрини», і подався у село. Дуже жаль, тому що мсьє Пуаро з’явився майже за хвилину після його відходу.
— З’явився тут?
— Ні, у себе вдома.
— Звідки ти знаєш?
— Бачила крізь бокове вікно, — мовила Керолайн.
Ми нібито вже вичерпали тему, проте Керолайн вважала інакше.
— Хіба ти не підеш туди?
— Куди?
— До «Модрин», звісно.
— Моя люба Керолайн, — виголосив я, — а навіщо?
— Містер Реймонд прагнув зустрічі з ним, — уточнила Керолайн. — Ти міг би дізнатися, навіщо.
Я звів брови.
— Цікавість — не мій смертний гріх, — холодно зауважив я. — Для мого комфортного існування непотрібно знати напевне, що роблять і про що думають мої сусіди.
— Джеймсе, це нісенітниця, — заперечила моя сестра. — Ти так само хочеш знати, як і я. Просто ти не такий чесний, от і все. Ти завжди прикидаєшся.
— Справді, Керолайн, — мовив я і попрямував до кабінету.
Десять хвилин потому Керолайн постукала у двері й зайшла. У руці вона тримала якусь баночку із джемом.
— Джеймсе, — почала вона, — ти б не відніс мсьє Пуаро баночку варення з мушмули? Я йому обіцяла. Він ніколи не куштував домашнього варення з мушмули.
— А чому Енні не віднесе? — без ентузіазму запитав я.
— Вона шиє. Я не можу її відпустити.
Ми з Керолайн дивилися одне на одного.
— Добре, — підводячись, відступився я. — Та коли я й візьму це кляте варення, то просто залишу його біля дверей. Зрозуміло?
Моя сестра підняла брови.
— Звісно, — погодилась. — А хто тебе просить робити ще щось?
Перемога була за Керолайн.
— Якщо ти все-таки побачиш мсьє Пуаро, — додала вона, коли я відчинив двері, — скажи йому про черевики.
Це був найтонший натяк на прощання: я страшенно хотів розгадати загадку черевиків. Коли стара леді у бретонському чепчику відчинила переді мною двері, я втямив, що цілком автоматично цікавлюся присутністю мсьє Пуаро.
Пуаро вискочив мені назустріч, вочевидь, задоволений.
— Сідайте, мій добрий друже, — припросив він. — Великий стілець? Чи маленький? У кімнаті ж не дуже спекотно?
Як на мене, там була задуха, хоч я про те змовчав. Вікна було зачинено, а в каміні палахкотів вогонь.
— Ці англійці, у них манія на свіже повітря, — філософствував Пуаро. — Свіже повітря добре надворі, там, де йому і належить бути. Навіщо впускати його до будинку? Але не марнуватимемо час на такі банальності. У вас щось для мене є, чи не так?
— Дві речі, — відповів я. — Перша — від моєї сестри.
Я вручив йому банку варення.
— Це так мило з боку мадемуазель Керолайн. Вона згадала про свою обіцянку. А друга річ?
— Інформація. Чи щось таке.
І я переповів йому розмову з місіс Екройд. Він зацікавлено, хоч і без особливого захоплення, слухав.
— Це дещо пояснює, — задумливо промовив він. — І має певну цінність — як підтвердження слів економки. Пам’ятаєте, вона говорила, що бачила срібний столик відкритим і, минаючи його, закрила той.
— А як щодо її слів, що вона перевіряла у вітальні, чи ще свіжі квіти?
— О! Ми ж не сприймемо це за чисту монету. Хіба не так, мій друже? Це вочевидь вигаданий поспіхом привід для пояснення присутності там (її, до речі, ймовірно, ніхто й ніколи б про це не спитав). Вона, можливо, розхвилювалася, бо торкалася срібного столика, проте тепер, гадаю, слід шукати іншої причини.
— Так, — погодився я. — І з ким вона виходила зустрічатися? І навіщо?
— Вважаєте, вона виходила із кимось зустрітися?
— Так.
Пуаро кивнув.
— Я теж, — замислено зронив він.
Виникла пауза.
— До речі, — згадав я, — моя сестра просила переказати, що черевики Ральфа Пейтона були чорні, а не коричневі.
Переказуючи повідомлення, я не відводив від нього пильного погляду, тож нібито зауважив певну стурбованість. Якщо це й справді так, то минула вона майже відразу.
— Вона певна, що не коричневі?
— Певна.
— Ах! — із жалем вигукнув Пуаро. — Дуже шкода.
І став якось наче пригніченим.