Утім, так нічого й не пояснивши, він негайно змінив тему розмови.
— Ця економка, міс Рассел, яка у п’ятницю зранку приходила до вас на консультацію. Хай некоректно, та я запитаю. Чи говорили ви про шось, окрім медичних подробиць?
— Ні, — відповів я. — Після закінчення професійної частини розмови ми кілька хвилин розмовляли про отрути, про те, легко чи складно їх виявити, а також про наркоманію та наркоманів.
— А конкретно про кокаїн? — уточнив Пуаро.
— Звідки ви знаєте? — дещо здивовано запитав я.
Замість відповіді маленький чоловічок підвівся і пішов по газети. Він приніс мені число «Дейлі Баджет» за п’ятницю, 16 вересня, і показав статтю про контрабанду кокаїну — похмуру замітку, написану, щоб справити враження.
— Мій друже, ось чому вона подумала про кокаїн, — пояснив він.
Я хотів порозпитувати його більше, бо не зрозумів хід його думок, проте тієї миті відчинилися двері й у них постав Джеффрі Реймонд. Як завжди, свіжий і життєрадісний, він привітався з нами.
— Як поживаєте, докторе? Мсьє Пуаро, я вже тут удруге за сьогодні. Дуже хотів вас заскочити.
— Мабуть, я краще піду, — невпевнено озвався я.
— Не йдіть докторе. Я просто, — продовжив Реймонд, сідаючи на запрошення Пуаро, — хочу в дечому зізнатися.
— En verité?[15] — чемно поцікавився Пуаро.
— О, це не суттєво. Але від учора мене мучить сумління. Мсьє Пуаро, ви звинуватили всіх нас у приховуванні від вас чогось. Визнаю. Я таки приховував.
— І що саме, містере Реймонд?
— Як я казав, нічого особливого. Я мав значні борги, тож спадщина виявилася дуже вчасною: п’ятсот фунтів дадуть мені змогу знову стати на ноги. Я навіть трохи заощаджу.
Він усміхнувся нам обом з тією щирістю, що робила його таким симпатичним молодим чоловіком.
— Ви знаєте, як то буває. Поліцейські такі підозріливі. Я не хотів зізнаватися у безгрошів’ї. Гадаю, в їхніх очах я мав би не найкращий вигляд. Та це дурість: від за чверть до десятої ми з Блантом перебували у більярдній, тож у мене залізне алібі й нічого боятися. Зрештою від ваших звинувачень у тому, що ми щось приховуємо, я відчув неприємний докір сумління і вирішив скинути цей тягар із себе.
Він підвівся і знову всміхнувся.
— Ви дуже мудрий юнак, — підсумував Пуаро, схвально йому киваючи. — Розумієте, коли я бачу, що хтось від мене щось приховує, то відразу підозрюю справді щось жахливе. Ви добре вчинили.
— Я радий, що чистий від підозр, — засміявся Раймонд. — Піду.
— То он воно як, — протягнув я, коли за молодим секретарем зачинилися двері.
— Так, — погодився Пуаро. — Просто дрібничка. Та якби не його присутність у більярдній, то хто знає? Зрештою багато злочинів скоєно заради меншої суми, аніж п’ятсот фунтів. Усе залежить від того, яка сума достатня, щоб зламати людину. Питання відносності, чи не так? Чи замислювалися ви, мій друже, що багато людей у цьому будинку виграли від смерті містера Екройда? Місіс Екройд, міс Флора, молодий містер Реймонд, економка, міс Рассел. Не виграв лише майор Блант.
Він промовив це ім’я так, що я спантеличено поглянув на нього.
— Не розумію вас, — зазначив.
— Двоє людей, яких я звинуватив, уже зізналися.
— Ви вважаєте, майор Блант також щось приховує?
— Щодо цього, — недбало зауважив Пуаро, — кажуть, що англійці приховують лиш одне — кохання. І майорові Бланту, мушу визнати, не дуже добре це вдається.
— Іноді, — промовив я, — думаю, чи не надто швидко ми зробили висновок про один момент.
— Який?
— Ми припустили, що шантажист місіс Феррас і є вбивцею містера Екройда. Чи не могли ми помилитися?
Пуаро енергійно закивав.
— Дуже добре. Справді, дуже добре. Мені було цікаво, чи спаде вам це на гадку. Звісно, це можливо. Але ми повинні пам’ятати про зникнення листа. Ви кажете, що це ще не означає, що його забрав убивця. Можливо, під час виявлення тіла листа непомітно забрав Паркер.
— Паркер?
— Так, Паркер. Я завжди повертаюся до Паркера. Не як до вбивці. Ні, він не скоював убивства. Та чи не може він бути тим таємничим негідником, який тероризував місіс Феррас? А що, як він вивідав дещо про смерть містера Ферраса в одного зі слуг у «Королівській галявині»? У будь-якому разі роздобути таку інформацію йому легше, аніж випадковому гостеві, як-от Бланту.
— Паркер міг узяти листа, — визнав я. — Я зауважив його зникнення дещо пізніше.
— Наскільки пізніше? Після того, як Блант і Реймонд були в кімнаті, чи до того?
— Не пригадаю, — протягнув я. — Раніше — ні, пізніше. Так, я майже впевнений, що це було пізніше.