— Східний вітер переходить, — сказала Керолайн. — У мене власна думка щодо Ральфа Пейтона. Три Символи. Але допоки я тримаю її при собі.
— Люба, що в тебе? — запитала міс Ґаннетт. — Чоу, тобто панґ.
— Так, — відкарбувала Керолайн.
— А щодо черевиків усе правильно? — поцікавилася міс Ґаннетт. — Тобто вони таки чорні?
— Усе так, — повторила Керолайн.
— На ваш погляд, яке це має значення? — допитувалася міс Ґаннетт.
Керолайн стиснула губи й похитала головою з усезнаючим виглядом.
— Панґ, — кинула міс Ґаннетт. — Ні. Не панґ. Думаю, якщо доктор так тісно спілкується з мсьє Пуаро, то йому відомі всі таємниці?
— Куди там, — не погодився я.
— Джеймс такий скромний, — зазначила Керолайн. — Ах! Закритий конґ.
Полковник свиснув. На мить усі плітки було забуто.
— У тебе вітер, — сказав він. — І ти забираєш двох драконів. Ми повинні бути обережними. У міс Керолайн велика гра.
Декілька хвилин ми грали, не розмовляючи.
— Цей мсьє Пуаро, — озвався полковник Картер, — він справді такий відомий детектив?
— Найвідоміший на світі, — урочисто виголосила Керолайн. — Він приїхав сюди інкогніто для уникнення розголосу.
— Чоу, — мовила міс Ґаннетт. — Я певна, якраз для нашого маленького села. До речі, Клара — ви її знаєте, моя покоївка — добра подруга Елзі, покоївки з «Папороті», і що ви думаєте Елзі їй розповіла? Що вкрали багато грошей, і як на неї (я про Елзі), до цього причетна служниця. За місяць вона їде звідси й ночами багато плаче. Якщо вас цікавить моя думка, то дуже ймовірно, що дівчина у змові з бандою. Вона завжди була дивною: ні з ким із тутешніх дівчат не приятелює, у вихідні завжди сама… Це дуже неприродно та майже підозріло. Якось я запросила її на наш Дружній Дівочий Вечір, то вона відмовилася. Тоді я запитала її про дім, сім’ю й таке інше, на що вона відповіла вельми зухвало. Хоч та відповідь нібито була шанобливою, проте направду вона просто заткнула мені рота.
Міс Ґаннетт зупинилася, щоб перевести подих, і полковник, якого абсолютно не цікавила прислуга, вставив, що у Шанхайському клубі незмінним правилом була жвава гра.
Наступний тур ми грали жваво.
— Та міс Рассел, — не втрималася Керолайн, — вона прийшла сюди у п’ятницю вранці під приводом, що їй треба Джеймсова консультація. На мій погляд, вона воліла вивідати, де тримають отрути. П’ять Символів.
— Чоу, — озвалася міс Ґаннетт. — Яка чудова ідея! Усе гаразд?
— Говоримо про отрути, — резюмував полковник. — Що-що? Хіба я відмовився? О! Вісім бамбуків.
— Маджонґ! — вигукнула міс Ґаннетт.
Керолайн роздратувалася.
— Один Червоний дракон, — сумно промовила вона, — і в мене було би три пари.
— А я весь час мав два Червоні дракони, — зауважив я.
— Джеймсе, це так на тебе схоже, — дорікнула Керолайн. — Тобі невідомо про дух гри.
Я ж вважав, що зіграв досить розумно: мусив би заплатити Керолайн — якби маджонґ був у неї — величезну суму. У міс Ґаннетт був найгірший розклад, чим Керолайн не забула їй штрикнути.
Східний вітер передав хід, і ми в тиші почали нову гру.
— Зараз я хочу вам дещо повідомити, — сказала Керолайн.
— Так? — підбадьорила її міс Ґаннетт.
— Свою думку про Ральфа Пейтона.
— Так, люба, — й далі підбадьорювала її міс Ґаннетт. — Чоу!
— Ще рано для чоу, — серйозно зауважила Керолайн. — Ти повинна грати далі.
— Я знаю, — визнала міс Ґаннетт. — Ти нібито говорила про Ральфа Пейтона?
— Так. Ну, у мене є ідея, де він може бути.
Ми всі облишили гру й витріщилися на неї.
— Дуже цікаво, міс Керолайн, — промовив полковник Картер. — Це ваша ідея?
— Ну, не зовсім. Розповім вам. Знаєте ту велику карту округу, що висить у нашому холі?
Ми всі відповіли: «Так».
— Коли мсьє Пуаро вже йшов, то зупинився, й дивлячись на неї, дещо зауважив (не можу пригадати, що саме). Щось про Кранчестер — єдине велике місто поблизу нас (звісно, це правда). Та коли він пішов, мене раптом осяяло.
— Тобто?
— Про те, що він мав на увазі. Звісно ж, Ральф у Кранчестері.
Тієї миті я перекинув стійку, на якій лежали мої кості. Сестра відразу ж дорікнула мені незграбністю, проте мимовільно: вона була вся у своїй теорії.
— Міс Керолайн, у Кранчестері? — перепитав полковник Картер. — Та ні, не Кранчестер! Це так близько.
— Саме так, — тріумфувала Керолайн. — Абсолютно очевидно, що він не втік звідси поїздом, а мабуть, просто пішов до Кранчестера. Припускаю, він там і досі. Нікому й на гадку не спаде, що він так близько.