— Не бачу причин приховувати інформацію, — за хвилину чи дві проговорив Гаммонд. — Упродовж минулого року місіс Феррас продала цінні папери, гроші, які було покладено на її рахунок і нікуди не вкладено. З огляду на значний її дохід і дуже скромне проживання після смерті чоловіка, схоже, ці гроші вона потребувала для якоїсь мети. Якось я завів мову на цю тему й отримав відповідь, що вона мусить допомагати кільком бідним чоловіковим родичам. Звісно, більше я нічого не розпитував. Досі я вважав, що вона платила якійсь жінці, що мала претензії до Ешлі Ферраса. Я ніколи не думав, що місіс Феррас сама до чогось причетна.
— А сума? — допитувався Пуаро.
— Різні суми. Разом не менше як двадцять тисяч фунтів.
— Двадцять тисяч фунтів! — вигукнув я. — За один рік!
— Місіс Феррас була дуже заможною жінкою, — відрізав Пуаро. — І покарання за вбивство — це не дешево.
— Можу ще чимось прислужитися? — поцікавився містер Гаммонд.
— Ні, дякую, — підводячись, сказав Пуаро. — Вибачте, що не врівноважили вас.
— Зовсім ні, зовсім ні.
— Словосполучення «не врівноважувати», — зауважив я, коли ми вийшли, — уживають тільки в контексті психічних розладів.
— Ах! — вигукнув Пуаро. — Моя англійська ніколи не буде ідеальною. Цікава мова. Тож я повинен був ужити «розладнали», n’est-ce pas?[17]
— Краще «потурбували».
— Дякую, мій друже. Ви хочете вдало дібраного слова. Eh bien, а як щодо нашого друга Паркера? Із двадцятьма тисячами фунтів на руках чи продовжував би він служити мажордомом? Je ne pense pas[18]. Звісно, може, він отримав гроші під іншим ім’ям, але я схильний йому вірити. Якщо він негідник, то посередній. Позбавлений уяви. Отже, у нас залишаються Реймонд або, ну, майор Блант.
— Звісно, це не Реймонд, — заперечив я. — Ми знаємо, що навіть п’ятсот фунтів для нього виявилися проблемою.
— Це він так стверджує.
— А Гектор Блант…
— Розповім вам дещо про нашого доброго майора Бланта, — перебив мене Пуаро. — Моя справа — робити запити. От я їх і роблю. Еh bien, спадщина, про яку він згадував, — це (я дізнався) сума, що складає приблизно двадцять тисяч фунтів. Як вам таке?
Я отетерів.
— Це неможливо, — нарешті витиснув я. — Такий відомий чоловік як Гектор Блант.
Пуаро стенув плечима.
— Хто знає? Принаймні ідей у нього багато. Зізнаюся, що не бачу його в ролі шантажиста, проте є й інший варіант, якого ви навіть не розглядали.
— І який?
— Вогонь, мій друже. Екройд міг сам знищити листа й конверта після вашого відходу.
— Сумніваюся, що це так, — протягнув я. — Хоча, звісно, все може бути. Можливо, він змінив свою думку.
Ми підійшли до мого будинку, і я, недовго вагаючись, запросив Пуаро зайти.
Я волів зробити Керолайн приємність, але втямив, що задовольнити жінку важко. На обід у нас відбивні (прислуга ласує тельбухами та цибулею), а дві відбивні на трьох таки викликають збентеження.
Утім, Керолайн не збентежити. Вона викрутилась, що (хоча Джеймс нібито і глузує з неї) вегетаріанка. Тож наспівувала про переваги горіхових котлет (яких, я цілком певен, ніколи не куштувала), із задоволенням їла грінки й часто робила словесні випади в бік шкідливості тваринних продуктів.
Потім, коли ми, розташувавшись перед каміном, курили, Керолайн учепилася в Пуаро.
— Іще не знайшли Ральфа Пейтона? — напосілася вона.
— Мадемуазель, а де ж мені його знайти?
— Можливо, у Кранчестері, — багатозначно промовила Керолайн.
Пуаро відверто розгубився.
— У Кранчестері? Але чому в Кранчестері?
Я, зловтішаючись, просвітив його.
— Одна з наших приватних детективів учора випадково побачила вас у машині на кранчестерській дорозі, — пояснив.
Подив Пуаро випарувався. Він щиро розреготався.
— Ах, це! Просто візит до стоматолога, c’est tout[19]. У мене болить зуб. Тож я відвідую стоматолога. Зуб перестає боліти. Я хочу відразу повернутися. Стоматолог наполягає, що ні. Краще видалити. Я сперечаюсь. Він наполягає. І перемагає! Більше цей зуб не болітиме.
Керолайн здулася, як проштрикнута повітряна кулька.
Ми заговорили про Ральфа Пейтона.
— Він слабкодухий, — переконував я, — але не поганий.
— Ах! — вигукнув Пуаро. — Проте де межі слабкості?
— Справді, — додала Керолайн. — Візьміть до прикладу Джеймса: він м’який, як вода, тож якби не я….
— Моя люба Керолайн, — роздратовано встряв я, — а ти не можеш не переходити на особистості?
— Ти надто м’який, Джеймсе, — абсолютно незворушно констатувала Керолайн. — Я на вісім років старша за тебе — ах! Я не проти, щоб мсьє Пуаро знав …