— Мадемуазель, я б ніколи не здогадався, — галантно вклонившись, знайшовся Пуаро.
— На вісім років старша. І я завжди вважала своїм обов’язком наглядати за тобою. Через брак виховання, Бог знає, в яку халепу ти міг би вскочити.
— Я міг би одружитися з гарною авантюристкою, — пробубонів я, дивлячись у стелю і пускаючи кільця диму.
— З авантюристкою! — пхикнула Керолайн. — Якщо йдеться про авантюри…
Вона не закінчила речення.
— Ну? — зацікавлено підштовхував я.
— Нічого. Знаю тут одну неподалік.
Потім вона раптом обернулася до Пуаро.
— Джеймс каже, ви вважаєте, що вбивство скоїв хтось із домашніх. Мушу зазначити, що ви помиляєтеся.
— Я не хотів би помилятися, — зауважив Пуаро. — Це не, як ви кажете, моє métier?[20]
— Мені відомі очевидні факти, — продовжувала Керолайн, ігноруючи репліку Пуаро, — від Джеймса й не тільки. Як я розумію, з усіх домашніх тільки двоє мали нагоду це зробити. Ральф Пейтон і Флора Екройд.
— Моя люба Керолайн…
— Чекай, Джеймсе, не перебивай. Я знаю, про що говорю. Паркер наштовхнувся на неї за дверима, так? Він не чув, як дядько попрощався з нею. До того вона вже могла його вбити.
— Керолайн!
— Джеймсе, я не наполягаю, що вона це зробила. Я стверджую, що вона могла це зробити. Насправді, хоча Флора така ж, як усі інші сучасні молоді дівчата, — нічого не поважає і переконана, що знає все на світі, я й на хвилину не повірю, що вона здатна вбити навіть курку. Але так є. Реймонд і майор Блант мають алібі. Місіс Екройд має алібі. Навіть та жінка, Рассел, мабуть, має алібі — їй із цим пощастило. Хто залишається? Тільки Ральф і Флора! І хай як би ви заперечували, я не повірю, що Ральф Пейтон — убивця. Ми знаємо хлопчика все життя.
Якусь мить Пуаро мовчав, споглядаючи, як піднімається дим від сигарети. Озвався ж ніжним і відчуженим голосом. Звучав зовсім по-іншому.
— Візьмімо чоловіка — абсолютно пересічного чоловіка. Чоловіка, котрий навіть не думає нікого вбивати. Одначе десь глибоко в душі він приховує якусь слабкість. І досі та слабкість ніколи не спливала на поверхню. Можливо, цього ніколи не станеться, — і він помре всіма шанованою людиною. Та припустімо, щось стається. Він стикається з якимись труднощами. Як-от випадково дізнається про секрет — таємницю, пов’язану з життям чи смертю. І перше його поривання все розповісти — виконати свій обов’язок чесного громадянина. Аж тут підводить голову слабкість. З’являється шанс отримати гроші, значну суму. Чоловік хоче грошей — він хоче їх — і це так легко. Йому не треба нічого робити — просто мовчати. Це початок. Жага грошей зростає. Він прагне їх більше та більше! Він захоплений золотою жилою біля його ніг. Його пожирає жадоба грошей. І в тій жадобі він перевершує самого себе. На чоловіка можна тиснути, як заманеться, та не на жінку. Кожна жінка в душі плекає велике бажання казати правду. Скільки чоловіків, які зраджували своїх дружин, спокійно помирають, забираючи свою таємницю із собою в могилу! Скільки дружин, які зраджували своїх чоловіків, руйнують власне життя, кидаючи правду про це чоловікові в обличчя! Вони не витримують тиску. Цієї безрозсудної миті (про яку вони згодом жалкують, bien entendu) вони забувають про безпеку та відкривають істину з неймовірною, проте лише хвилинною, насолодою для себе. Думаю, так склалося й тут. Напруження було надто великим. Сталося як у прислів’ї: померла гуска, що несла золоті яйця. Та це ще не кінець. Чоловікові, про якого ми говоримо, загрожує викриття. І він уже не той, ким був, скажімо, рік тому. Його моральність похитнулася. Він у розпачі. І, програючи в цій боротьбі, він готовий іти до кінця, бо викриття його знищить. А так — просто удар кинджала!
Він мовчав, ніби наклавши на кімнату закляття. Враження від його слів було неможливо описати. Безжальний аналіз і нещадна сила його бачення вжахнули нас обох.
— Потім, — тихо продовжив він, — витягнувши кинджал, чоловік знову стане нормальним і доброзичливим. Але за необхідності завдасть удару ще раз.
Керолайн нарешті стрепенулася.
— Ви говорите про Ральфа Пейтона, — сказала вона. — Ваша правда чи ні, та ви не маєте права засуджувати чоловіка, не вислухавши його.
Зненацька задеренчав телефон. Я вийшов у хол і підняв слухавку.
— Що? — перепитав. — Так. Це доктор Шеппард.
Я слухав хвилину чи дві, а потім коротко відповів. Поклавши трубку, повернувся до вітальні.
— Пуаро, — звернувся я, — у Ліверпулі затримали чоловіка. Його ім’я Чарльз Кент, і він, схоже, той самий нічний незнайомець із «Папороті». Вони просять, щоб я негайно прибув до Ліверпуля на впізнання.