Мене це зовсім не здивувало: Ральф, мушу додати, більшість вечорів гуляє з дівчатами. Та мене таки вразило, що для розваг він обрав Кінґз-Еббот, а не веселу столицю.
— З однією з офіціанток? — припустив я.
— Ні. Це все, що мені відомо. Він ходив на побачення. Не знаю з ким.
(Керолайн було гірко таке визнати).
— Але здогадуюся, — продовжила моя невтомна сестра.
Я терпляче чекав.
— Зі своєю двоюрідною сестрою.
— З Флорою Екройд? — ошелешено вигукнув я.
Флора Екройд не була родичкою Ральфа Пейтона, та оскільки Ральфа вже давно вважали сином Екройда, їх мали за родичів.
— З Флорою Екройд, — повторила сестра.
— Але чому не піти до «Папороті», якщо бажаєш із нею зустрітися?
— Таємно заручені, — виголосила Керолайн із безмежним задоволенням. — Старий Екройд не хоче про це й чути, тому вони змушені зустрічатися отак.
Я бачив недоліки версії Керолайн, але втримався від зауваг. Невинна репліка про нашого нового сусіда змінила тему розмови.
У будинку по-сусідству, «Модринах», нещодавно оселився чужинець. На превелике невдоволення Керолайн, їй не вдалося вивідати про нього нічого, крім того, що він іноземець. Виявилося, що її агентура — ненадійна. Вочевидь, цей чоловік споживає молоко, овочі, м’ясо та іноді й мерлани, так само, як і будь-хто інший, але ніхто з постачальників його цими продуктами не мав про нього жодної інформації. Навіть його ім’я (здається, містер Порротт) викликало відчуття нереальності. Єдине відоме про нього — це те, що він цікавиться вирощуванням кабачків.
Але, звісно, не такої інформації потребує Керолайн. Вона воліє знати, звідки він, хто за фахом, чи одружений, ким була чи є його дружина, чи має він дітей, яке дівоче прізвище його матері й усяке таке. Гадаю, саме хтось, схожий на Керолайн, вигадав запитання для отримання паспорта.
— Моя люба Керолайн, — почав я, — професія цього чоловіка видається мені безсумнівною. Цирульник-пенсіонер. Глянь на його вуса.
Керолайн не погодилася. Вона заперечила, що якби цей чоловік був перукарем, волосся мав би хвилясте, а не пряме. У всіх перукарів кучеряве волосся.
Я вказав на кількох знайомих зі мною особисто перукарів із прямим волоссям, але Керолайн залишалася непохитною.
— Я взагалі не можу його зрозуміти, — пояснювала вона печально. — Нещодавно я позичала в сусіда певні садові інструменти, та, попри його люб’язність, нічого з нього не витягла. Нарешті я без реверансів запитала його, чи він француз, на що той відповів «ні», тож я якось не наважилася його далі розпитувати.
Це посилило моє зацікавлення нашим таємничим сусідом: чоловік, спроможний стулити рота Керолайн, відіславши її, як царицю Савську, з порожніми руками, мусить бути видатною особистістю.
— Гадаю, — сказала Керолайн, — що він має один з цих нових пилосмоків…
Із блиску її очей я здогадався, що Керолайн має намір позичити пилосмок, аби скористатися нагодою для подальшого розпитування. Я вибрав мить, щоб утекти в сад. Я великий шанувальник садівництва, тож старанно полов коріння кульбаби, коли почув застережливий зойк неподалік, а щось важке просвистіло повз мої вуха і впало до ніг, неприємно чвакнувши. Кабачок.
Я сердито роззирнувся. Над огорожею, ліворуч від мене, вигулькнуло обличчя. Яйцеподібна голова, подекуди вкрита підозріло чорним волоссям, два величезні вуса та пара спостережливих очей. Це був наш таємничий сусід, містер Порротт.
Він одразу ж заходився щиро перепрошувати.
— Тисячу разів даруйте, мсьє. Мені немає виправдання. Упродовж декількох місяців я вирощую кабачки. Сьогодні вранці я зненацька на них розлютився. Послав їх погуляти, — на жаль! — не тільки подумки, а буквально. Схопив найбільший. Жбурнув ним через огорожу. Мсьє, мені так соромно. Благаю вас пробачити мені.
Під таким потоком вибачень мій гнів був змушений розтанути. Зрештою, клятий овоч у мене не поцілив. Але я щиро сподівався, що кидання великих овочів через паркани для нашого нового друга не хобі. З такою звичкою сусід навряд чи зможе здобути нашу прихильність.
Дивний маленький чоловічок ніби прочитав мої думки.
— О, ні! — вигукнув він. — Не хвилюйтеся. Для мене це не звичка. Але лише уявіть собі, мсьє, ото працюєш для досягнення певної мети, гаруєш як віл, аби колись тільки відпочивати та робити те, про що мріяв, а опісля розумієш, що прагнеш повернутися до старих часів, коли ти працював, до колишньої діяльності, яку так радо облишив.
— Так, — погодився я. — Гадаю, таке досить часто трапляється. Мабуть, я й сам є прикладом цього. Торік я отримав спадщину — достатню для втілення своєї мрії. Я завжди мріяв про подорожі, хотів побачити світ. Отож, як я вже сказав, це було торік, а я… і досі тут.