Чарльз Кент невпевнено подивився на нього.
— Ви, здається, багато про це знаєте, маленький іноземний селезню. Можливо, ви пам’ятаєте: у газетах писали, що стариганя закатрупили між за чверть до десятої і десятою?
— Це так, — погодився Пуаро.
— Так, але чи це справді так? Ось до чого я хилю.
— Цей джентльмен вам усе розповість, — Пуаро вказав на інспектора Реґлана. Той завагався, глянув на комісара Гейса, потім на Пуаро, і, нарешті, ніби отримавши дозвіл, озвався:
— Це так. Між за чверть до десятої і десятою годиною.
— Тоді вам нічого тримати мене тут, — мовив Кент. — О десятій годині двадцять п’ять хвилин я був уже далеко від «Парку папороті». Ви можете запитати в «Собаці та свистку». Це бар приблизно за милю від «Модрин», дорогою на Кранчестер. Я там трохи наробив рейваху, добре пам’ятаю. Десь приблизно за чверть до десятої. Як вам таке?
Інспектор Реґлан записав щось у своєму блокноті.
— Ну? — вимагав Кент.
— Ми це з’ясуємо, — відповів інспектор. — Якщо ви говорите правду, вам не буде на що скаржитися. А що ви робили в «Парку папороті»?
— Ходив туди, щоб з деким зустрітися.
— Із ким?
— Не ваша справа.
— Зберігайте ввічливість, — попередив його комісар.
— До біса ввічливість. Я ходив туди у власних справах, і все. Я забрався звідти ще до вбивства — це все, що стосується копів.
— Ваше ім’я Чарльз Кент, — сказав Пуаро. — Де ви народилися?
Чоловік подивився на нього, потім посміхнувся.
— Я чистокровний британець, — відповів.
— Так, — замислено підтакнув Пуаро. — Мабуть, так. Як на мене, ви народилися в Кенті.
Чоловік витріщився на нього.
— Чому це? Через моє прізвище? А яке це має значення? Чоловік із прізвищем Кент зобов’язаний народитися в цьому конкретному графстві?
— За певних обставин, гадаю, це можливо, — дуже наголосив Пуаро. — За певних обставин, ви ж мене розумієте.
Підкреслена багатозначність у його голосі викликала подив обох поліцейських. Чарльз Кент аж побуряковів, і на мить мені приверзлося, що зараз він кинеться на Пуаро. Одначе він подумав, відвернувся і розсміявся.
Пуаро задоволено кивнув і вийшов. Двоє офіцерів попрямували за ним.
— Ми перевіримо його слова, — зауважив Реґлан. — Сумніваюся, що він бреше. Та його потрібно примусити зізнатися, що він робив у «Папороті». Здається мені, що ми впіймали шантажиста. З іншого боку, підтвердження його розповіді означатиме непричетність до вбивства. На час арешту він мав із собою десять фунтів — досить значну суму. Здається мені, що ті сорок фунтів опинилися саме в нього — щоправда, номери банкнот не збігаються, але, звісно, він їх одразу розміняв. Містер Екройд віддав йому гроші, а він якомога швидше вшився з ними. А що там про Кент як його батьківщину? До чого тут це?
— Узагалі-то ні до чого, — м’яко сказав Пуаро. — Просто спало на думку, ось і все. Усім же відомо, що у мене багато ідей.
— Справді? — запитав Реґлан, дивлячись на нього здивовано.
Комісар вибухнув сміхом.
— Я багато разів чув, як інспектор Джепп повторював: «Мсьє Пуаро і його ідеї! Надто неймовірні для мене, але в них завжди щось є».
— Ви глузуєте з мене, — усміхаючись, мовив Пуаро, — але це нічого. Добре сміється той, хто сміється останнім.
Він кивнув головою, наче мудрець, і вийшов на вулицю.
Ми обідали в готелі разом. Тепер я знаю, що він уже тоді все зрозумів: знайшов останню ниточку до істини.
Тоді ж я цього ще не підозрював. З огляду на його самовпевненість я сприйняв як доконаний факт: те, що спантеличило мене, мабуть, виявилось таким самим загадковим для нього.
Найбільше я переймався тим, що саме Чарльз Кент робив у «Папороті». Знову й знову ставив собі це запитання, та задовільної відповіді не отримував. Нарешті наважився поцікавився думкою Пуаро про це. Він відповів одразу ж:
— Mon ami, я не думаю, я це знаю.
— Справді? — недовірливо запитав я.
— Так, справді. Гадаю, ви не зрозумієте, коли я запевню вас, що тієї ночі він був у «Папороті», оскільки народився в Кенті?
Я витріщився на нього.
— Це, звісно, для мене позбавлено будь-якого сенсу, — сухо констатував я.
— Ах! — зітхнув Пуаро. — Ну, неважливо. У мене щодо цього своя думка.
Розділ дев’ятнадцятий
Флора Екройд
Коли наступного ранку я повертався з обходу, мене гукнув інспектор Реґлан. Я під’їхав, й інспектор став на підніжку машини.
— Доброго ранку, докторе Шеппард, — привітався він. — Ну, що ж, з алібі все гаразд.