— Чарльза Кента?
— Чарльза Кента. Офіціантка із «Собаки і свистка», Саллі Джонс, чудово його пам’ятає. Вказала на його фотографію з-посеред п’яти інших. За чверть до десятої він якраз увійшов до бару (а «Собака і свисток» за добру милю від «Папороті»). Дівчина пригадує, що він мав із собою багато грошей: помітила, як діставав із кишені жменю банкнот. Це її здивувало: вона бачила, якого стану чоловік, ще й ті його розлізлі черевики. Ось на що пішли ці сорок фунтів.
— Чоловік, як і раніше, відмовляється розповідати про свій візит до «Папороті»?
— Упертий як віслюк. Сьогодні вранці я говорив телефоном із Гейсом із Ліверпуля.
— Еркюль Пуаро каже, що знає, чому Кент був там, — зауважив я.
— Знає? — нетерпляче вигукнув інспектор.
— Так, — єхидно ствердив я. — Він каже, що той пішов туди, тому що народився в Кенті.
Я втішився, що не лише мене це ошелешує.
На секунду чи дві Реґлан отупіло телющився у мене. Потім широко всміхнувся і поплескав себе по лобі.
— Ось воно, — мовив він. — Я давно це підозрював. Бідний старий, то ось чому йому довелося все облишити й оселитися тут. Дуже вірогідно, це у них сімейне. У нього є племінник, якому трохи бракує клепки.
— У Пуаро? — здивувався я.
— Так. Хіба він ніколи не згадував про нього? Дуже спокійний, і все таке, але божевільний, як капелюшник, бідний хлопчик.
— Хто вам про це розповів?
На обличчі інспектора Реґлана знову з’явилася усмішка.
— Ваша сестра, міс Шеппард.
Керолайн справді чудова. Вона не здатна вгамуватися, доки не винюхає всіх сімейних таємниць. На жаль, мені не вдалося переконати її тримати язика за зубами.
— Сідайте, інспекторе, — запросив я, відчиняючи дверцята автомобіля. — Поїдемо до «Модрин» разом і ознайомимо нашого бельгійського друга з останніми новинами.
— Гарна думка. Зрештою, навіть попри його пришелепкуватість, він дав корисну пораду про ті відбитки пальців. У нього пунктик щодо Кента, але хтозна — можливо, це щось і дасть.
Пуаро зустрів нас із незмінно ввічливою усмішкою.
Вислухав привезену нами інформацію, раз по раз киваючи головою.
— Здається, тут усе гаразд? — досить похмуро запитав інспектор. — Хлопець не може вбити когось в той час, коли випиває у барі за милю від місця злочину.
— Ви його відпустите?
— А як інакше? Ми не можемо затримати його за виманювання грошей у шахрайський спосіб. У нас немає доказів.
Інспектор роздратовано кинув сірника в камінну решітку. Пуаро дістав його й обережно поклав до маленької посудини для сірників. Він робив це абсолютно механічно: я бачив, що його думки займає щось зовсім інше.
— На вашому місці, — нарешті озвався він, — я б допоки не відпускав Чарльза Кента.
— Що ви маєте на увазі? — витріщився на нього Реґлан.
— Те, що кажу. Я б його не відпускав.
— Ви ж не думаєте, що він причетний до вбивства?
— Я думаю, радше ні — але допоки неможливо знати напевне.
— Але хіба я не говорив вам?
Пуаро заперечно підняв руку.
— Mais oui, mais oui. Я чув. Слава Богу, я не глухий і не німий! Але зрозумійте, ви підходите до справи не з того боку, не з тієї експозиції — це правильне слово?
Інспектор кинув на нього пильний погляд.
— Я не розумію, чому ви робите такий висновок. Ось погляньте, ми знаємо, що о чверть на десяту містер Екройд був живий. Ви ж це визнаєте?
Якусь мить Пуаро дивився на нього, а потім з усмішкою на вустах похитав головою.
— Я визнаю, що нічого, нічого не доведено!
— Ну, в нас є достатньо доказів. Як-от свідчення міс Флори Екройд.
— Що вона побажала дядькові на добраніч? Особисто я не завжди довіряю словам молодої леді — навіть чарівної та гарної.
— Але чорт забирай, Паркер бачив, як вона виходила з дверей.
— Ні, — голос Пуаро пролунав несподівано різко. — Це саме те, чого він не бачив. Днями я переконався в цьому під час маленького експерименту — пам’ятаєте, докторе? Паркер побачив її за дверима — вона тримала дверну ручку. Він не бачив, як вона виходила з кімнати.
— Але… де ще вона могла бути?
— Можливо, на сходах.
— На сходах?
— Така моя маленька ідея, так.
— Але ці сходи ведуть тільки до спальні містера Екройда.
— Справді.
Інспектор продовжував витріщатися.
— Гадаєте, вона була у спальні свого дядька? Нехай так. Але навіщо їй про це брехати?
— Ах! Ось це запитання. Усе залежить від того, що вона там робила, чи не так?
— Ви про гроші? Припиніть, ви ж не припускаєте, що це Флора Екройд узяла ті сорок фунтів?
— Я нічого не припускаю, — сказав Пуаро. — Просто нагадаю вам. Мати та донька жили тут сутужно: рахунки, постійні неприємності через навіть незначні суми. Щодо грошей Роджер Екройд був дивакуватим. Дівчина могла опинитися в скрутному становищі через порівняно незначну суму. Поміркуйте, що далі. Вона бере гроші, збігає маленькими сходами й уже на півдорозі донизу чує з холу дзенькіт скла. Немає сумніву: Паркер іде до кабінету. Її нізащо не повинні побачити на сходах — Паркер цього не забуде, бо вважатиме дивним. Якщо гроші зникнуть, Паркер напевно пригадає, що бачив, як вона спускалася сходами. Їй вистачає часу, щоб лише метнутися вниз до дверей кабінету — схопитися за ручку, щоби під час появи Паркера у дверях удати, що щойно вийшла. Вона говорить перше, що спадає на гадку — повторює останній наказ Роджера Екройда, а потім іде до себе нагору.