— Пообідайте з нами, — запропонував я.
Пуаро похитав головою. Його очі зблиснули.
— Не сьогодні. Я не хотів би прирікати мадемуазель Керолайн на вегетаріанську дієту два дні поспіль.
Я зрозумів: нічого не приховати від очей Еркюля Пуаро.
Розділ двадцять перший
Замітка в газеті
Керолайн, звісно, не могла не помітити приходу міс Рассел під двері мого кабінету. Я, передбачивши це, ретельно підготував оповідь про її клопіт з коліном. Утім, Керолайн була не в гуморі влаштовувати перехресний допит. Її точка зору полягала в тому, що вона знала, чому насправді прийшла міс Рассел, а я — ні.
— Витягують з тебе інформацію, Джеймсе, — сказала Керолайн. — Витягують у безсовісний спосіб, отак. Перебивати недобре. Зауважу, що ти навіть не здогадаєшся, що вона це робила. Чоловіки такі простакуваті. Їй відомо, що мсьє Пуаро тобі довіряє, тож вона прийшла на вивідки. Знаєш, що я думаю, Джеймсе?
— Навіть не уявляю. У тебе в голові стільки надзвичайного.
— Не варто вдаватися до сарказму. Я вважаю, міс Рассел відомо про смерть містера Екройда більше, ніж вона готова визнати.
Керолайн тріумфально відкинулась на стільці.
— Ти справді так вважаєш? — неуважно промовив я.
— Ти сьогодні дуже нудний, Джеймсе. В’ялий. Це все твоя печінка.
Наша бесіда перейшла на особисте.
Вигадана Пуаро газетна замітка своєчасно з’явилась у щоденній газеті наступного ранку. Я й гадки не мав про її призначення, проте на Керолайн та справила величезне враження.
Вона почала із тверджень, переважно хибних, що постійно саме про це й говорила. Попри мій подив, я не сперечався. Керолайн же, мабуть, відчувала докори сумління, бо правила своє:
— Я справді не згадувала Ліверпуль, але була переконана, що він спробує виїхати до Америки. Саме це зробив Кріппен.
— Без особливих успіхів, — нагадав я їй.
— Бідолаха! Отже, вони схопили його. Я вважаю, Джеймсе, що твій обов’язок переконатися, щоби його не повісили.
— Що я мушу зробити?
— Ти ж медик, так? Ти знав його змалечку. Розумово неповносправний. Такої лінії потрібно чітко дотримуватись. Я днями читала, що у Бродмурі всі дуже щасливі, там наче у висококласному клубі.
Слова Керолайн нагадали мені дещо.
— Чи ти знаєш, що Пуаро має племінника-ідіота? — поцікавився я.
— А ти не знав? О, він усе мені розповів про це. Бідака. Це велика горе для всієї родини. Досі його тримали вдома, але все йде до того, що, вочевидь, йому доведеться облаштуватись у якісь установі.
— Припускаю, до цього часу ти з’ясувала майже все можливе про сім’ю Пуаро, — розгнівався я.
— Майже все, — самовдоволено виголосила Керолайн. — Для людей велике полегшення поділитися з кимось своїми клопотами.
— Можливо, — погодився я, — якщо вони роблять це невимушено. А от чи їм подобається, коли таємниці в них витягують силоміць, це вже інше питання.
Керолайн кинула на мене погляд мученика-християнина, що насолоджується своїми муками.
— Ти такий стриманий, Джеймсе, — заговорила вона. — Крий Боже, обмовитися, виказати хоч якусь інформацію. І вважаєш, що інші повинні бути такими, як ти. Я сподіваюся, що ніколи не випитувала ні в кого таємниць. Наприклад, якщо мсьє Пуаро прийде сьогодні пополудні, як він обіцяв, я не запитуватиму, хто прибув до його будинку сьогодні рано-вранці.
— Сьогодні рано-вранці? — запитав я.
— Удосвіта, — уточнила Керолайн. — До того, як принесли молоко. Я просто випадково визирнула у вікно — на стукіт віконниці. Це чоловік. Приїхав у закритій машині. І був повністю закутаний. Я не розгледіла його обличчя. Але я повідомлю тобі свою думку, і побачиш, моя правда.
— То яка ж твоя думка?
Керолайн таємничо стишила голос.
— Експерт із міністерства внутрішніх справ, — видихнула вона.
— Експерт із міністерства внутрішніх справ? — здивувався я. — Люба моя Керолайн!
— Запам’ятай мої слова, Джеймсе, ти побачиш, що я маю рацію. Ця жінка, Рассел, була тут уранці та розпитувала про отруту. Роджера Екройда могли легко отруїти того вечора.