— Але я не знаю, — вигукнула Урсула, майже ридаючи. — У тому-то й річ, що я не знаю.
— Хіба його не затримали в Ліверпулі? — втрутився Реймонд. — Так написано в газеті.
— Він не в Ліверпулі, — відрізав Пуаро.
— Власне, — зауважив я, — ніхто не знає, де він.
— Крім Еркюля Пуаро, еге ж? — глузував Реймонд.
Відповідь Пуаро на таке кепкування була цілком серйозною.
— Я, я знаю все. Пам’ятайте про це.
Джеффрі Реймонд звів брови.
— Усе? — Він присвиснув. — Овва! Це майже неможливо.
— Ви справді спроможні вгадати, де переховується Ральф Пейтон? — недовірливо запитав я.
— Ви називаєте це вгадуванням. Я ж називаю знанням, мій друже.
— У Кранчестері? — наважився припустити я.
— Ні, — понуро відповів він, — не у Кранчестері.
Він більше не озвався, проте жестом запросив прибулу компанію зайняти свої місця. Щойно це було зроблено, як двері відчинилися знову й до кімнати ввійшли та сіли біля дверей ще двоє — Паркер і економка.
— Усі зібралися, — підсумував Пуаро. — Усі присутні.
Його голос забринів задоволенням. Я помітив, як від цього хвиля занепокоєння набігла на обличчя тих, хто зібрався в іншому кінці кімнати. Вони відчули пастку — замкнену пастку.
Пуаро поважно зачитав список.
— Місіс Екройд, міс Флора Екройд, майор Блант, містер Джеффрі Реймонд, місіс Ральф Пейтон, Джон Паркер, Елізабет Рассел.
Він поклав папір на стіл.
— Що усе це означає? — почав Реймонд.
— Щойно зачитаний список, — пояснив Пуаро, — є списком підозрюваних. Кожен із присутніх мав можливість убити містера Екройда.
Місіс Екройд, зойкнувши, скочила на ноги.
— Мені це не подобається, — заволала вона. — Мені це не подобається. Мені було б набагато краще піти додому.
— Ви не можете піти додому, мадам, — рубонув Пуаро, — аж доки не почуєте те, що я хочу сказати.
Він на мить замовк, потім прокашлявся.
— Я почну від початку. Коли міс Екройд попросила мене розслідувати справу, я поїхав до «Парку папороті» із люб’язним доктором Шеппардом. Я пройшовся з ним уздовж тераси, де мені показали відбитки підошов на підвіконні. Звідти інспектор Реґлан провів мене вздовж стежки, яка вела до в’їзду. Я вгледів невеличку альтанку й ретельно її оглянув. Знайшов дві речі — клаптик накрохмаленого батисту та порожнє гусяче перо. Клаптик батисту зразу ж навів мене на думку, що він із фартуха служниці. У показаному інспектором Реґланом списку осіб, присутніх у будинку, я відразу зауважив, що одна зі служниць — Урсула Борн, покоївка — не має алібі. За її словами, вона перебувала у своїй спальні від дев’ятої тридцять до десятої. Але припустімо, що замість того вона була в альтанці? Якщо так, то мусила туди йти на зустріч із кимось. Тепер ми знаємо від доктора Шеппарда, що хтось ззовні таки приходив до будинку тієї ночі — незнайомець, на якого він наштовхнувся якраз біля воріт. На перший погляд, здавалося б, що нашу проблему вирішено: той незнайомець і ходив до альтанки на зустріч із Урсулою Борн. Гусяче перо є доказом, що він таки ходив туди. Мені спало на думку, що це наркоман: він призвичаївся до цього по той бік Атлантики, де нюхати «білий» більш поширено, ніж у цій країні. Чоловік, якого зустрів доктор Шеппард, мав американський акцент, що збігалося з моїм припущенням.
Але мене стримував один факт. Не збігався час. Урсула Борн точно не могла піти до альтанки до дев’ятої тридцять, тоді як чоловік туди дістався кілька хвилин по дев’ятій. Я міг, звісно, припустити, що він там півгодини чекав. Єдиним альтернативним припущенням було те, що тієї ночі в альтанці відбулося дві окремі зустрічі. Що ж, щойно я спрямував свої міркування в таке русло, як з’ясував кілька значущих фактів. Я з’ясував, що міс Рассел, економка, відвідувала того ранку доктора Шеппарда та дуже цікавилася лікуванням жертв наркотичної залежності. З огляду на це та гусяче перо я припустив, що чоловік, про якого йдеться, приходив до «Папороті» на зустріч з економкою, а не з Урсулою Борн. До кого тоді бігала на побачення Урсула Борн? Я недовго вагався. Спершу знайшов обручку — весільну обручку з написом «від Р.» і датою всередині. Тоді дізнався, що Ральфа Пейтона бачили, коли він підіймався стежкою до альтанки о дев’ятій двадцять п’ять, і також чув про певну розмову того дня в лісі біля села — розмову Ральфа Пейтона та якоїсь невідомої дівчини. Отже, у мене були логічно впорядковані факти: таємне одруження, заручини, оголошені в день трагедії, бурхлива бесіда у лісі та домовлена зустріч у альтанці тієї ночі.
Між іншим, це довело мені те, що у Ральфа Пейтона й Урсули Борн (Пейтон) були найпереконливіші мотиви позбутися містера Екройда. І це несподівано пояснило ще один факт. У кабінеті з містером Екройдом о дев’ятій тридцять не міг бути Ральф Пейтон.