Отже, ми наближаємося до іншого, найцікавішого аспекту злочину. Хто був у кімнаті із містером Екройдом о дев’ятій тридцять? Не Ральф Пейтон, який перебував у альтанці разом зі своєю дружиною. Не Чарльз Кент, який уже пішов. Хто тоді? Я поставив своє найрозумніше — своє найзухваліше запитання: Чи був хтось із ним?
Тріумфально промовляючи останні слова, Пуаро подався вперед, а потому відкинувся назад із виглядом людини, що завдала вирішального удару.
Реймонд, однак, не здавався враженим і спробував запротестувати.
— Не знаю, чи намагаєтеся ви звинуватити мене у брехні, месьє Пуаро, але у справі є не лише мої свідчення — окрім хіба точно використаних слів. Пам’ятаєте, майор Блант також чув, що містер Екройд із кимось розмовляв. Він був назовні на терасі, тож не міг добре розчути слова, проте чув голоси.
Пуаро кивнув.
— Я не забув, — тихо зронив він, — але майор Блант вважав, що це ви були тим, хто розмовляв із містером Екройдом.
На мить Реймонд утратив самовладання. Тоді опанував себе.
— Блант тепер знає, що він помилявся, — правив своє він.
— Справді, — погодився Блант.
— Одначе мусила бути якась причина того, що він так подумав, — міркував Пуаро. — О, ні, — він заперечно підняв руку, — я знаю, яку причину ви назвете, — але цього недостатньо. Ми повинні шукати деінде. Я скажу, що мене вразило одне — суть підслуханих містером Реймондом слів. Дивно, що ніхто їх не прокоментував — не побачив у них нічого особливого.
Він на хвилину замовк, а тоді стиха процитував:
— «…звертання до мого гаманця останнім часом були такими частими, що, боюся, я не можу погодитися на ваше прохання». Нічого не викликає подив?
— Як на мене, ні, — відповів Реймонд. — Він часто диктував мені листи, вживаючи майже такі самі слова.
— Саме так, — вигукнув Пуаро. — Саме це я намагався почути. Чи хтось би вжив таку фразу у розмові з кимось? Неможливо, щоб це була частина справжньої розмови. Тепер, якщо він диктував лист…
— Ви маєте на увазі, що він зачитував лист уголос, — поволі протягнув Реймонд. — Навіть так, він мусив комусь читати.
— Але чому? У нас немає свідчення, що в кімнаті перебував ще хтось. Жодного іншого голосу, окрім містера Екройда, не було чути, пам’ятаєте?
— Звісно, чоловік не читав би такого листа вголос самому собі — хіба що якби він, ну, з’їхав з глузду.
— Ви всі про дещо забули, — стиха зауважив Пуаро, — про незнайомця, який заходив до будинку попередньої середи.
Усі витріщилися на нього.
— Так, — підбадьорливо закивав Пуаро, — у середу. Власне, важливий не так молодий чоловік, як фірма, яку він представляв.
— Компанія «Диктофон», — вражено здогадався Реймонд. — Тепер я розумію. Диктофон. Це те, про що ви думаєте?
Пуаро хитнув головою.
— Містер Екройд обіцяв вкласти гроші в диктофон, як ви пам’ятаєте. Я зацікавився компанією, про яку йдеться. У ній мені дали відповідь, що містер Екройд таки придбав диктофон у їхнього представника. Чому він приховав цей факт від вас, мені невідомо.
— Можливо, хотів мене здивувати, — прошепотів Реймонд. — Він по-дитячому тішився, дивуючи людей. Волів потримати його в секреті, день чи два. Мабуть, грався ним, як новою іграшкою. Так, саме так. Ваша правда, ніхто б справді не вживав таких фраз у буденній розмові.
— Це також пояснює, — продовжив Пуаро, — чому майор Блант вирішив, що це ви перебували в кабінеті. Уривки, що долетіли до нього, були фрагментами надиктовування, тож його підсвідомість зробила висновок, що з ним були ви. Його свідомість займало щось зовсім інакше — біла постать, побачена мигцем. Він припустив, що то міс Екройд. Насправді ж він розгледів білий фартух Урсули Борн, яка прокрадалася до альтанки.
Реймонд оговтався від першого здивування.
— Усе-таки, — зауважив він, — це ваше відкриття, попри свою блискучість (я цілком певен, що ніколи б про це не подумав), фактично, нічого істотно не змінює. Містер Екройд був живий о дев’ятій тридцять, оскільки говорив у диктофон. Видається очевидним, що Чарльз Кент не був у кімнаті на той час. Стосовно Ральфа Пейтона…
Він завагався, глипнувши на Урсулу.
Її лице спалахнуло, але відповіла вона досить впевнено.
— Ральф і я розійшлися якраз за п’ятнадцять до десятої. Він не йшов біля будинку, я впевнена. Ральф би так не зробив: найменше, чого він прагнув, то це зустрітися з вітчимом. Він страшенно цього уникав.