— Не те, щоб я засумнівався у вашій розповіді хоча б на мить, — почав Реймонд. — Я завжди був досить переконаний у невинуватості капітана Пейтона. Але подумаймо про суд — і про запитання, які там поставлять. Він у найбільш невдалому становищі, але якби він міг з’явитися…
Пуаро перебив.
— Це ваша порада, так? Що йому варто з’явитися?
— Звісно. Якщо ви знаєте, де він...
— Відчуваю, ви не вірите, що я знаю. І все ж я щойно сказав вам, що знаю. Правду про телефонний дзвінок, про сліди на підвіконні, про місце сховку Ральфа Пейтона.
— Де він? — вихопилось у Бланта.
— Не дуже далеко, — мовив з усмішкою Пуаро.
— У Кранчестері? — запитав я.
— Ви завжди мене саме це запитуєте. Ідея про Кранчестер — це у вас idée fixe[26]. Ні, він не у Кранчестері. Він — там!
Він ефектно вказав пальцем. Усі обернулися.
У дверях стояв Ральф Пейтон.
Розділ двадцять четвертий
Історія Ральфа Пейтона
Цієї хвилини мені стало дуже незручно. Посеред тих вигуків і зойків здивування я заледве розумів, що коїться! Коли ж достатньо оговтався, щоб усвідомлювати, що відбувається, Ральф Пейтон стояв біля своєї дружини, тримаючи її за руку, і через кімнату всміхався мені.
Пуаро також усміхався і водночас красномовно сварився на мене пальцем.
— Хіба я вам не говорив, щонайменше тридцять шість разів, що марно приховувати щось від Еркюля Пуаро? — допитувався він. — Що в такому разі він таки дізнається?
Тоді повернувся до інших.
— Одного дня, пригадуєте, ми якось уже збиралися за одним столом — принаймні шестеро з нас. Я звинуватив п’ятьох присутніх у приховуванні від мене чогось. Четверо з них виказали свій секрет. А доктор Шеппард ні. Та мені не давали спокою підозри. Доктор Шеппард ходив до «Трьох вепрів» тієї ночі у сподіванні знайти Ральфа. Там його не знайшов. А що, як зустрів на вулиці дорогою додому? Доктор Шеппард — друг капітана Пейтона — прямував просто з місця злочину. Він знав, що все вказувало на останнього. Можливо, знав більше, ніж загал…
— Так, — сумно визнав я. — Гадаю, тепер можу щиросердно зізнатися. Я ходив того дня побачитися з Ральфом. Спершу він з осторогою зустрів мене, та пізніше розповів про своє одруження і складну ситуацію, у якій опинився. Із виявленням убивства я зрозумів, що щойно буде оприлюднено факти, підозри закономірно впадуть на Ральфа — або, якщо не на нього, то на його кохану. Тієї ночі я виклав перед ним усі факти. Думка про перспективу давати свідчення проти дружини змусила його за будь-яку ціну…
Я завагався, і Ральф заповнив паузу.
— Утекти, — красномовно завершив він. — Розумієте, Урсула після зустрічі зі мною пішла до будинку. Я зміркував, що, можливо, вона наважилася на ще одну розмову з моїм вітчимом. Того дня він уже раз нагрубив їй, тож я припустив, що він знову образив її — у такий спосіб, який неможливо пробачити. Не усвідомлюючи скоюваного…
Він замовк. Урсула висмикнула свою руку та відступила назад.
— Ти таке подумав, Ральфе? Ти насправді подумав, що я здатна на таке?
— Повернімося до злочинної поведінки доктора Шеппарда, — сухо зауважив Пуаро. — Доктор Шеппард погодився допомогти йому. Він успішно заховав капітана Пейтона від поліції.
— Де? — запитав Реймонд. — У своєму домі?
— Ах, звісно, ні, — заперечив Пуаро. — Вам слід поставити собі те саме запитання, яке я поставив собі. Якби хороший лікар переховував молодого чоловіка, яке б він обрав місце? Обов’язково десь неподалік. Я подумав про Кранчестер. Готель? Ні. Наймана кімната? Навіть більш логічно, але ні. Де тоді? А! Є. Будинок-інтернат. Лікарня для розумово відсталих. Я перевірив свою гіпотезу. Вигадав племінника із розумовими відхиленнями, порадився із мадемуазель Шеппард про потрібний інтернат. Вона назвала мені два біля Кранчестера, до яких її брат скеровував пацієнтів. Я зробив запити. Так, до одного з них лікар сам привіз пацієнта суботнього ранку. У тому пацієнтові, хоча й під іншим іменем, я легко впізнав капітана Пейтона. Після необхідних формальностей мені дозволили його забрати. Він прибув до мого дому вчора рано вранці.
Я кинув на нього сумний погляд.
— Домашній офіс експерта Керолайн, — пробубонів я. — Хай там що, я ніколи не здогадався б.
— Тепер бачите, чому я звернув увагу на стриманість вашого рукопису, мій друже, — стиха мовив Пуаро. — Він строго правдивий щодо справи, та не надто відвертий, еге ж?
Я був надто збентежений, щоб опиратися.
— Доктор Шеппард — вірний друг, — сказав Ральф. — Підтримував мене попри все. Він повівся, як вважав за найкраще в такій ситуації. Тепер, із розказаного мені месьє Пуаро, усвідомлюю, що це насправді не було найкраще. Мені вартувало з’явитися і прийняти критику чи покарання. Розумієте, у тій лікарні не давали газет. Я нічого не знав про те, що тут відбувалося.