— Доктор Шеппард виявився зразком обережності, — зазначив Пуаро. — Проте я розкриваю і найменші таємнички. Це моя робота.
— Тепер ми можемо почути твою версію подій тієї ночі, — нетерпеливилося Реймонду.
— Ви вже її знаєте, — мовив Ральф. — Додам небагато. Я залишив альтанку о дев’ятій сорок п’ять. Ішов манівцями, ламаючи голову над тим, що робити далі — як правильно вчинити. Змушений визнати, що не маю й тіні алібі, проте даю вам слово честі, що не заходив до кабінету та не бачив свого вітчима — живого чи мертвого. Хай що там думає весь світ, я прагну, аби ви мені вірили.
— Немає алібі, — пробелькотів Реймонд. — Це погано. Я вам, звісно, вірю, але — справа кепська.
— Хоча це все спрощує, — радісно виголосив Пуаро. — Справді дуже спрощує.
Ми всі витріщилися на нього.
— Розумієте, про що я? Ні? Я про те, що для порятунку капітана Пейтона мусить зізнатися справжній злочинець.
Він втішено оглядав нас усіх.
— Так — я маю на увазі саме те, що зараз сказав. Я не запросив сюди інспектора Реґлана. Для цього є причина. Я не маю наміру говорити йому все, мені відоме, — принаймні не хочу говорити йому сьогодні.
Він нахилився вперед — і раптом його голос, та й сам він, змінився. Зненацька став небезпечним.
— Я (той, хто розмовляє з вами) знаю, що вбивця містера Екройда присутній зараз у цій кімнаті. Я звертаюся до вбивці. Завтра інспектор Реґлан дізнається правду. Ви розумієте?
Запала напружена тиша. Її перервав прихід старої британки — із телеграмою на таці. Пуаро розгорнув телеграму.
Лунким виляском прозвучав голос Бланта.
— То вбивця серед нас? Ви знаєте — хто?
Пуаро прочитав послання і зім’яв його в руці.
— Тепер знаю!
Потому постукав зім’ятою паперовою кулькою по столі.
— Що це? — вихопився Реймонд.
— Радіограма — із пароплава, який зараз рухається у напрямку Сполучених Штатів.
Посеред цілковитої тиші Пуаро підвівся й уклонився.
— Месьє і мадам, моє зібрання завершено. Пам’ятайте — інспектор Реґлан дізнається правду вранці.
Розділ двадцять п’ятий
Уся правда
Непомітним жестом Пуаро зобов’язав мене залишитися. Я підкорився, підійшов до каміна і заходився замислено підсовувати кінчиком черевика великі поліна в ньому.
Я почувався спантеличеним: уперше зовсім не розумів, що має на увазі Пуаро. На якусь мить я припустив, що сцена, свідком якої щойно став, — це частина гри на публіку, що він, за його ж словами, «ламав комедію», аби підкреслити свою непересічність і важливість. Та супроти своєї волі я мусив повірити в реальність: слова Пуаро, що таїли справжню загрозу, — незаперечна щирість. Утім, я все ще сподівався, що він цілком на неправильному шляху.
Коли за останнім учасником зібрання зачинилися двері, Пуаро наблизився до вогню.
— Ну, мій друже, — тихо мовив він, — і що ви про це все думаєте?
— Не знаю, що й думати, — відповів я. — Який сенс? Чому просто не піти з тією правдою до інспектора Реґлана, замість чітко попереджувати винуватого?
Пуаро присів і вийняв портсигар із маленькими російськими сигаретами. Хвилину-другу палив у тиші. Тоді звернувся до мене:
— Скористайтеся своїми маленькими сірими клітинами. За моїми діями завжди криється причина.
Якусь мить я вагався, а тоді поволі сказав:
— Перше, що спадає мені на думку: ви не знаєте, хто винуватий, але певні, що він серед присутніх тут, тож своїми словами змушуєте невідомого вбивцю зізнатися.
Пуаро схвально кивнув.
— Розумна ідея, але це не так.
— Можливо, примусивши вбивцю повірити в те, що ви знаєте, гадаєте вивести його на чисту воду — не обов’язково шляхом зізнання. Злочинець міг би спробувати змусити вас замовкнути, як він раніше зробив із містером Екройдом, — до того, як ви почнете діяти завтра вранці.
— Пастка, у якій я наживка! Дякую, мій друже, та я недостатньо героїчний для цього.
— Тоді я вас не розумію. Безумовно, ви ризикуєте, даючи змогу вбивці втекти, страшенно налякавши його.
— Йому не вдасться втекти, — понуро зронив Пуаро. — Є лиш один шлях — і не на волю.
— Ви справді вірите, що хтось із присутніх тут сьогодні людей скоїв убивство? — недовірливо запитав я.