— Так, мій друже.
— Хто?
На декілька хвилин зависла тиша. Потім Пуаро струсив залишки сигарети в камін і тихо та вдумливо заговорив.
— Я проведу вас шляхом, яким пройшов сам. Ви ступатимете зі мною крок у крок, а тоді самі побачите, що всі факти безумовно вказують на одну людину. Отож, спершу були два факти й маленька невідповідність у часі, які особливо привернули мою увагу. Перший факт — телефонний дзвінок. Якщо Ральф Пейтон справді вбивця, телефонний дзвінок безглуздий і абсурдний. Отже, як на мене, Ральф Пейтон не є вбивцею.
Я переконався, що телефонували не з будинку, однак був певен, що той, хто це зробив, перебував серед присутніх там того фатального вечора. Серед них і вартувало шукати злочинця. Тому я зробив висновок, що зателефонувати мусив спільник. Попри мою невдоволеність таким висновком, я дозволив йому якийсь час існувати.
Потім я з’ясовував мотив дзвінка. Це було складно. Я міг це зробити лише з огляду на результат, а саме — убивство виявили тієї самої ночі, замість дізнатися про нього наступного ранку, як могло б статися. Погоджуєтесь?
— Та-ак, — підтвердив я. — Так. Містер Екройд дав розпорядження, щоб його не турбували, тож, імовірно, ніхто не йшов би до кабінету тієї ночі.
— Дуже добре. Справа просувається, чи не так? Але суті все ще не зрозуміло. Яка перевага в тому, щоб злочин було виявлено тієї ночі замість наступного ранку? Єдина вірогідна ідея — це те, що вбивця убезпечував себе від підозр власною присутністю під час виявлення убивства, як-от під час виламування дверей або за будь-яких обставин одразу потому. А тепер другий факт — відсунуте від стіни крісло. Інспектор Реґлан відкинув його як неважливий. Я, навпаки, завжди вважав його надзвичайно важливим.
У своєму рукописі ви накидали план кабінету. Якби ви зараз прихопили його із собою, то переконалися б, що крісло, відсунуте на місце, вказане Паркером, стояло на прямій лінії між дверима та вікном.
— Вікном! — зреагував я.
— Ви озвучили мою першу ідею. Я припустив, що крісло відсунули так не випадково, а для того, щоби щось, з’єднане з вікном, випадало з поля зору того, хто заходить у двері. Та я швидко відкинув це припущення: хоча крісло й було із високою спинкою, воно заступало дуже мало вікна — лише частину між рамою і долівкою. Але, мій друже, не стіл із книгами та журналами, що, пригадуєте, стояв якраз навпроти вікна. Тепер стіл повністю ховався за відсунутим кріслом. Це був перший нечіткий натяк на правду.
А що, як на столі лежало щось, не призначене для того, щоб його бачили? Щось, покладене там убивцею? Я все ще не мав анінайменшого уявлення, що б то могло бути. Проте знав певні дуже цікаві факти. Наприклад, це було щось таке, чого вбивця не спромігся забрати із собою тоді, коли скоїв злочин. Водночас було важливо забрати його за першої нагоди після виявлення злочину. Звідси телефонне повідомлення, яке дало змогу вбивці бути на місці, коли виявлять тіло.
До прибуття поліції на місці злочину побувало четверо людей. Ви, Паркер, майор Блант і містер Реймонд. Паркера я відкинув одразу, оскільки, коли б не виявили злочин, він єдиний, хто постійно залишався на місці. Також саме він розповів мені про відсунуте крісло. Паркера в такому разі було очищено від підозр (лише від убивства, бо я все ще думав, що, гіпотетично, він шантажував місіс Феррас). Проте Реймонд і Блант залишалися під підозрою, оскільки якби злочин виявили рано вранці, видавалося цілком можливим, що вони мали б змогу потрапити на місце злочину пізно ввечері, щоб перешкодити знахідці предмета на круглому столі.
Тепер, що це за предмет? Ви сьогодні ввечері вислухали мої аргументи стосовно почутого уривку розмови. Щойно я дізнався про візит представника компанії з продажу диктофонів, ідея про цей пристрій засіла у моїй голові. Ви чули, що я говорив у цій кімнаті менше ніж півгодини тому? Усі погодилися з моєю теорією, але один істотний, як на мене, факт залишився поза їхньою увагою. З огляду на те, що тієї ночі містер Екройд використовував диктофон — чому його не було знайдено?
— Я ніколи про це не думав, — сказав я.
— Ми знаємо, що містер Екройд отримав диктофон. Але серед його майна диктофона не знайшли. Отже, якщо щось забрали зі столу — чому б цьому щось не бути диктофоном? Отут виникають певні труднощі. Увагу всіх було, звісно, прикуто до вбитого чоловіка, тож, гадаю, будь-хто міг підійти до столу непомітно для всіх інших у кімнаті. Проте диктофон величенький — його неможливо недбало кинути до кишені. Тобто його потрібно було у щось сховати.
Ви бачите, до чого я хилю? Постать убивці починає окреслюватись. Людина, яка була на місці відразу, але яка могла б і не бути, якби злочин виявили наступного ранку. Особа, яка носить контейнер, у який можна помістити диктофон…