Я перервав.
— Але для чого забирати диктофон? Навіщо?
— Ви наче містер Реймонд. Ви сприймаєте як факт те, що о дев’ятій тридцять чули голос містера Екройда, який надиктовував на диктофон. Проте поміркуймо трошки про цей корисний винахід. Ви начитуєте текст, так? І через якийсь час потому секретарка чи друкарка вмикає його й голос звучить знову.
— Ви маєте на увазі? — вражено видихнув я.
Пуаро кивнув.
— Так, саме це я маю на увазі. О дев’ятій тридцять містер Екройд був уже мертвий. Це говорив диктофон — не людина.
— І вбивця його ввімкнув? Тоді він мусив бути тієї хвилини в кімнаті?
— Можливо. Але не слід ігнорувати можливості застосування якогось механічного пристрою — чогось на кшталт пристрою із часовим механізмом або навіть простого будильника. У такому разі характеристику нашого уявного портрета вбивці варто доповнити двома нюансами. Це мусив бути хтось такий, хто знав про купівлю диктофона містером Екройдом і також хтось із необхідними знаннями механіки, щоб усе це облаштувати.
Під час розмірковувань про природу слідів на підвіконні я зробив такі висновки: (1) Їх справді міг зробити Ральф Пейтон. Він був у «Папороті» тієї ночі та мав змогу залізти до кабінету й виявити там свого дядька мертвим. То одна гіпотеза. (2) Імовірно, що сліди міг зробити хтось іще, кому пощастило мати такі самі підошви на взутті. Але у мешканців будинку взуття підбите креповою гумою, і я відмовляюся вірити у збіг того, що хтось за межами дому має такі самі туфлі, як Ральф Пейтон. Чарльз Кент, як ми знаємо від офіціантки з бару «Собака і свисток», був узутий у черевики, які з нього просто спадали. (3) Ті сліди зробив хтось навмисне у спробі кинути підозру на Ральфа Пейтона. Для перевірки цього останнього висновку поставало доцільним з’ясувати певні факти. Одну пару взуття Ральфа поліція отримала у «Трьох вепрах». Ні Ральф, ні будь-хто інший не міг носити їх того вечора, оскільки їх чистили на першому поверсі готелю. За поліцейською теорією на Ральфові була інша пара такого самого типу (я виявив, що це правда: він мав дві пари взуття). Тепер, для підтвердження моєї теорії, необхідно було, щоб убивця того вечора мав на собі туфлі Ральфа — у такому разі Ральф мусив носити ще третю пару взуття такого типу. Важко припустити, що він приніс би три пари взуття і всі одинакові — третя пара взуття найімовірніше могла бути черевиками. Ваша сестра, яка розпитувала про це, наголошувала на кольорі для — щиро визнаю — приховання справжньої причини мого запиту.
Ви знаєте результат її розвідки. У Ральфа Пейтона таки була пара черевиків із собою. Перше поставлене мною йому вчора вранці, після приходу до мого дому, запитання було про те, що він узував тієї фатальної ночі. Він одразу відповів, що черевики (він усе ще був у них взутий, бо, власне, не мав більше нічого).
Отже, ми зробили наступний крок до отримання опису нашого вбивці — людини, яка мала нагоду того дня взяти ці туфлі в Ральфа Пейтона у «Трьох вепрах».
Він зробив паузу, а потім продовжив трохи підвищеним тоном:
— Є ще один момент. Убивця мусив бути людиною, котра мала нагоду вкрасти той кинджал зі срібного столика. Ви можете сперечатися, що будь-кому в будинку вдалося б це зробити, але, нагадаю вам, Флора Екройд наполягала на тому, що на час огляду нею срібного столика кинджала там не було.
Він знову зробив паузу.
— Стисло підсумуймо — тепер, коли все зрозуміло. Людина, яка була у «Трьох вепрах» раніше того дня, людина, яка досить добре знала Екройда, якій було відомо, що він придбав диктофон, людина, в якої механічний тип мислення, яка мала змогу взяти кинджал зі срібного столика до приходу міс Флори, яка мала із собою ємність для ховання диктофона — як-от чорна валіза — і яка була сама в кабінеті декілька хвилин потому, як виявили злочин, тоді як Паркер телефонував до поліції, насправді — доктор Шеппард!
Розділ двадцять шостий
І нічого крім правди
Півтори хвилини панувала тиша.
Тоді я засміявся.
— Ви божевільні, — сказав.
— Ні, — спокійно заперечив Пуаро. — Я не божевільний. Спершу мою увагу до вас привернула маленька невідповідність у часі — якраз на початку.
— Невідповідність у часі? — спантеличено запитав я.
— Ну так. Ви пригадуєте, що кожен погодився (і ви самі також), що від воріт до будинку п’ять хвилин ходу — менше, якщо йти навпростець до тераси. А ви залишили будинок за десять хвилин до дев’ятої (за вашими та Паркера твердженнями), однак виходили у ворота парку о дев’ятій годині. І хоч ніч була прохолодною — не час зволікати, для подолання п’ятихвилинної відстані вам знадобилося десять хвилин. Чому? Від початку я усвідомлював, що у нас є лише ваше свідчення, що вікно кабінету було зачинене. Екройд просто запитав вас, чи ви його зачинили, проте не перевіряв. Припустімо тоді, що вікно стояло незачиненим? Чи вистачило б тих десяти хвилин, щоб оббігти дім знадвору, перевзутися, залізти через вікно, убити Екройда й дістатися до воріт до дев’ятої години? Я відхилив таке припущення: цілком імовірно, що людина, така нервова, яким був Екройд тієї ночі, почула би, як ви залазите й зчинила би бійку. А що, як ви вбили Екройда до того, як пішли, — коли стояли позад його крісла? Тоді ви вийшли парадними дверима, побігли до альтанки, дістали туфлі Ральфа Пейтона із сумки, яку принесли із собою тієї ночі, взули їх, пройшлись у них багнюкою і, залишивши відбитки на підвіконні, залізли до кабінету, замкнули двері зсередини, побігли назад до альтанки, знову перевзулися у свої туфлі та помчали до воріт. (Днями, коли ви були з місіс Екройд, я проробив схожі маніпуляції — це забрало рівно десять хвилин). Потім дім і алібі: ви налаштували на диктофоні час «о пів на десяту».