Мої версії повністю розсипалися. Я не міг навіть уявити, що Екройд довіряє перукареві свої таємниці й обговорює з ним питання про шлюб племінниці та пасинка. Екройд прихильно ставиться до людей нижчого прошарку, але вирізняється дуже розвиненим почуттям власної гідності. Я почав припускати, що, зрештою, Порротт не може бути перукарем.
Аби приховати збентеження, я сказав перше, що спало на гадку:
— Чому ви звернули увагу на Ральфа Пейтона? Через приємну зовнішність?
— Ні, не тільки тому… хоча, як на англійця, він вельми гарний… Ваші романістки назвали б його грецьким богом. Ні, є в цьому молодому чоловікові дещо мені незрозуміле.
Він виголосив останні слова тоном, що справив на мене разюче враження. Він начебто характеризував юнака у світлі якихось сокровенних знань, мені недосяжних. Під таким враженням я подався додому: саме тієї миті мене покликала сестра.
Я ввійшов. Керолайн ще була в капелюшку. Мабуть, щойно повернулася з села. Вона негайно почала:
— Я зустріла містера Екройда.
— І що? — запитав я.
— Звісно, я зупинила його, хоча він, схоже, дуже квапився і все поривався іти.
Я не сумніваюся, що так і було. Ставлення містера Екройда до Керолайн було таким самим, як і до міс Ґаннетт раніше того дня. Може, навіть більш вираженим: Керолайн важче спекатися.
— Я відразу ж запитала його про Ральфа. Він дуже здивувався. Він не знав, що хлопець тут. Сказав, що я, мабуть, помилилася. Я! Помилилася!
— Таки смішно, — промовив я. — Він мусив би краще тебе знати.
— Тоді він сказав, що Ральф і Флора заручені.
— Я теж це знаю, — перервав її я зі скромною гордістю.
— Хто тобі розповів?
— Наш новий сусід.
Секунду-дві Керолайн вагалася, наче кулька на рулетці, що повільно коливається між двома числами. Але відхилила спокусливий оманливий маневр.
— Я повідомила містера Екройда, що Ральф зупинився у «Трьох вепрах».
— Керолайн, — почав я, — ти ніколи не думала, що можеш завдати великого лиха тією своєю звичкою повторювати все почуте, не замислюючись?
— Нісенітниця! — заперечила сестра. — Людям варто все знати. Я вважаю своїм обов’язком тримати їх у курсі. Містер Екройд був дуже вдячний мені.
— Еге ж, — поквапився погодитись я, оскільки це, вочевидь, було не все.
— Гадаю, він прямував до «Трьох вепрів», але якщо так, Ральфа він там не знайшов.
— Справді?
— Справді. Бо коли я поверталася лісом…
— Поверталася лісом? — перервав її я.
Керолайн зашарілася.
— День був такий погожий! — вигукнула вона. — Я вирішила трохи пройтися. Ліси в осінніх барвах такі гарні цієї пори!
Керолайн байдуже до лісів будь-якої пори року. Зазвичай вона вважає ліси місцем, де намочиш ноги й де на голову можуть звалитися різні неприємні речі. Ні, лише нездоланний інстинкт мангуста міг привести її до нашого місцевого переліска. Це єдине місце поблизу Кінґз-Еббота, де можна поговорити з молодою жінкою, щоб цього не побачило ціле село. Та й «Парк папороті» поруч.
— Ну, гаразд, — погодився я, — продовжуй.
— Як я вже казала, я просто йшла лісом, коли почула голоси.
Керолайн замовкла.
— І що?
— Один належав Ральфу Пейтону (я відразу його впізнала). Інший — дівочий. Звісно, я не мала наміру підслуховувати…
— Ні, звісно, ні, — виголосив я із підкресленим сарказмом, але це, однак, зовсім не вплинуло на Керолайн.
— Я просто не могла не почути. Дівчина щось сказала (я не розчула, що саме), а Ральф відповів. Схоже, він дуже гнівався. «Люба моя, — сказав він. — Ти що, не розумієш, що старий, як пити дати, не залишить мені жодного шилінга? За останні роки я вже дістав його. Утну ще щось — і його терпіння лусне. А нам, люба, потрібні грошики. Я буду невимовно багатий, коли старий вріже дуба. Він скнара, та, як воно буває, купається в грошах. Я не хочу, щоб він змінив заповіт. Довірся мені та не хвилюйся». То були саме ці слова. Я дуже добре запам’ятала. На жаль, я тоді наступила на суху галузку, чи щось таке, тож вони стишили голоси та пішли. Певна річ, я не могла побігти за ними, тому й не роздивилася, що то за дівчина.
— Це, мабуть, найприкріше, — сказав я. — Здогадуюсь, що ти поквапилася до «Трьох вепрів», відчула слабкість, увійшла до таверни випити чарку бренді й змогла глянути, чи на місці обидві офіціантки. Так?
— Це не була офіціантка, — рішуче заперечила Керолайн. — Я майже впевнена, що це Флора Екройд, але…
— Але це безглуздо, — погодився я.
— Та якщо це не Флора, то хто ж?
Моя сестра швидко перебрала дівчат, що жили неподалік, перераховуючи всі можливі «за» і «проти».