— Мій любий Пуаро, — промовив я дивним і натягнутим навіть для моїх вух голосом, — ви розмірковуєте над цією справою надто довго. Що саме я отримав, убивши Екройда?
— Безпеку. Це ви шантажували місіс Феррас. Хто міг краще знати, що вбило містера Ферраса, ніж лікар, який навідував його? Під час розмови зі мною того першого дня в саду ви згадали про спадщину, отриману десь рік тому. Мені не вдалося виявити жодного сліду спадщини. Ви мусили вигадати якесь пояснення тим двадцятьом тисячам фунтів місіс Феррас. Багато доброго вони вам не принесли: більшість ви втратили під час гри на біржі. Тоді ви натиснули занадто — і місіс Феррас знайшла неочікуваний для вас вихід. Якби Екройд дізнався правду, він би над вами не змилосердився — вас було би знищено назавжди.
— А телефонний дзвінок, — запитав я, намагаючись зосередитись. — Гадаю, у вас також знайдеться правдоподібне пояснення?
— Зізнаюсь вам, що це стало моїм найбільшим каменем спотикання. Дзвонили справді вам зі станції Кінґз-Еббот. Спершу я вважав, що ви вигадали історію. То був дуже розумний підхід. Ви мусили мати якесь виправдання, щоб прибути до «Папороті», знайти тіло, а також отримати шанс забрати диктофон, від якого залежало ваше алібі. У мене було дуже нечітке уявлення про те, як це спрацювало, коли я прийшов побачитися з вашою сестрою того першого дня і запитав, яких пацієнтів ви приймали у п’ятницю вранці. Тоді у моїй голові не було й думки про міс Рассел. Її візит став щасливим збігом, оскільки відволік вас від справжнього об’єкта мого запитання. Я знайшов те, що шукав. Серед ваших пацієнтів того ранку був стюарт американського лайнера. Хто, як не він, що ввечері відбуває поїздом до Ліверпуля? І зрештою, він перебуватиме у далекому плаванні, на значній відстані. Дізнавшись, що «Оріон» відпливав у суботу, я з’ясував ім’я стюарта й надіслав йому радіограму із певним запитанням. Те, що, як ви бачили, я отримав сьогодні, було його відповіддю.
Він простягнув мені повідомлення, у якому йшлося:
Цілком правильно. Доктор Шеппард попросив мене залишити записку в домі пацієнта. Я повинен був зателефонувати йому зі станції із відповіддю. Повідомлення було: «Без відповіді».
— Розумна ідея, — зауважив Пуаро. — Справжній дзвінок. Ваша сестра бачила, як ви відповіли. Але те, хто і що говорив, ми дізналися лише від однієї людини — від вас!
Я позіхнув.
— Усе це, — зазначив я, — дуже цікаво, та навряд чи реально.
— Ви гадаєте, ні? Пам’ятаєте, що я сказав — інспектор Реґлан дізнається правду вранці. Проте заради вашої доброї сестри я дам вам шанс на інший вихід. Наприклад, передозування снодійного. Розумієте мене? Капітана Пейтона має бути звільнено — це очевидно. Я би пропонував вам закінчити той ваш дуже цікавий рукопис, але з відмовою від вашої колишньої стриманості.
— Чи не забагато пропозицій? — зіронізував я. — Ви певні, що сказали все?
— Коли так, то, справді, є ще одна річ. Було б дуже необачно з вашого боку спробувати примусити мене замовкнути, так як ви зробили із містером Екройдом. На таке з Еркюлем Пуаро сподіватися марно, визнайте.
— Мій любий Пуаро, — мовив я, усміхнувшись, — ким би я не був, я — не дурень.