Я підвівся.
— Ну, гаразд, — мовив, позіхнувши, — мені час додому. Дякую за найцікавіший і найбільш повчальний вечір.
Пуаро теж підвівся і, коли я виходив з кімнати, кивнув зі звичною ввічливістю.
Розділ двадцять сьомий
Апологія
П’ята година ранку. Я дуже втомився, але завдання своє виконав. Від писання у мене аж болить рука.
Дивне завершення мого рукопису. Я думав, що якогось дня його буде надруковано як історію однієї з невдач Пуаро! Дивно, як усе обернулося.
Мені постійно не давало спокою передчуття катастрофи — відтоді, як побачив схиленими докупи голови Ральфа Пейтона та місіс Феррас. Тоді я вирішив, що вона довірилася йому; як виявилося, повністю помилявся, хоч не відкидав цього навіть потому, як тієї ночі пішов до кабінету з Екройдом. Аж доки він не розповів мені правди.
Бідолашний старий Екройд. Усе ж я давав йому шанс: наполягав, щоб він прочитав того листа до того, як стане надто пізно. Та насправді чи не осягав я, що з таким твердолобим типом, як він, це мій найкращий шанс, щоби він не прочитав його? Екройдова знервованість тієї ночі була цікавою психологічно: він знав, що небезпека поблизу, проте не підозрював мене.
Кинджал спав мені на думку пізніше. Я приніс із собою дуже зручну маленьку зброю, та, побачивши кинджал у маленькому столику, відразу вирішив за краще скористатися зброєю, яка не приведе слід до мене.
Гадаю, що виношував намір убити його ще відтоді, як почув про смерть місіс Феррас: я був переконаний, що вона відкрилася йому перед смертю. Під час нашої зустрічі він здавався таким схвильованим, що я подумав: він таки знає правду, але не може змусити себе в це повірити й хоче дати мені шанс усе спростувати.
Отже, я пішов додому і вжив заходів безпеки. Про всяк випадок, якби потім виникли проблеми з Ральфом. Два дні до того Екройд приніс мені на відрегулювання диктофон. Із останнім щось було негаразд, тож я переконав його дозволити мені спробувати полагодити прилад, перш ніж відсилати назад. Я зробив заплановане та прихопив його того вечора із собою в сумці.
А я таки досить непоганий письменник. Чи знайдеться щось лаконічніше, ніж, наприклад, отаке:
— Лист принесли за двадцять хвилин до дев’ятої. Я виходив з кімнати за десять хвилин до дев’ятої, а лист так і не було прочитано. Я затримав руку на клямці, озирнувся, чи нічого не забув зробити.
Усе правда, як бачите. Але припустімо, що після першої фрази я поставив би три крапки! Чи хтось поцікавився б, що трапилося під час тих пропущених десяти хвилин?
Окинувши поглядом кімнату з порога, я залишився досить задоволеним. Усе нібито зроблено. Диктофон на столі біля вікна, час налаштовано на дев’яту тридцять (механізм того маленького пристрою досить розумний — має принцип будильника), а м’яке крісло відсунуто так, аби прилад не було видно з дверей.
Мушу визнати, що мене ошелешила поява за дверима Паркера. Я чесно записав той факт.
Пізніше, коли ми виявили тіло, я відіслав Паркера зателефонувати до поліції і — яке розсудливе використання слів — зробив ту дрібничку, яку треба було! А треба було зовсім небагато — лише впихнути диктофон до сумки та відсунути крісло до стіни на його постійне місце. Я й не подумав, що Паркер зауважить, де стояло те крісло. Логічно, його хвилювання через виявлене тіло мало засліпити його до всього іншого. Утім, я не взяв до уваги професійного вишколу прислуги.
Якби ж знаття, що Флора скаже, що бачила дядька живим за п’ятнадцять десята. Це мене невимовно спантеличило. Фактично, протягом усієї справи знаходилося дещо, що безнадійно мене спантеличувало. До цього нібито доклався кожен.
Найбільшим моїм страхом незмінно була Керолайн. Мені здавалося, що вона може здогадатися. Того дня вона так дивно говорила про мою «схильність до слабкості».
Гаразд, вона ніколи не дізнається правди. Є, як сказав Пуаро, єдиний вихід…
Я можу йому довіряти. Він і інспектор Реґлан вирішать це поміж себе. Я б не хотів, щоб знала Керолайн. Вона захоплюється мною, ба, навіть пишається… Моя смерть стане для неї горем. Одначе, горе минуще…
Коли я закінчу писати, то вкладу рукопис до конверта й надішлю його Пуаро.
А тоді — що тоді? Веронал? Щось на кшталт витонченої справедливості. Утім, я не почуваюсь відповідальним за смерть місіс Феррас. Вона сама вибрала свій шлях. Мені її зовсім не жаль.
Мені не жаль і себе.
Отже, нехай це буде веронал.
Хоча я б волів, щоб Еркюль Пуаро ніколи не полишав свою роботу та не перебирався сюди вирощувати кабачки.