Коли вона замовкла, щоб перевести подих, я пробелькотів щось про хворого та вислизнув надвір.
Я зібрався йти до «Трьох вепрів». Імовірно, Ральф Пейтон уже повернувся туди.
Я знав Ральфа дуже добре, мабуть, краще, ніж будь-кого в Кінґз-Ебботі, бо колись знав його матір, тож розумів у ньому багато того, що спантеличувало інших. Певною мірою, він жертва спадковості. Не успадкувавши від матері фатальної схильності до алкоголю, усе таки був безвольним. Як зауважив уранці мій новий друг, Ральф був надзвичайно гарний: високий, шість футів на зріст, із пропорційною статурою, легкою грацією атлета брюнет, як і його мати, з гарним засмаглим обличчям, завжди готовим просяяти усмішкою. Ральф Пейтон належав до народжених зачаровувати без особливих зусиль. Попри те, що ні в чому собі не відмовляв, вирізнявся марнотратністю, не знав нічого святого, він був добрим, тож усі друзі були віддані йому.
Чи міг я якось на нього вплинути? Я гадав, що можу.
У «Трьох вепрах» я дізнався, що капітан Пейтон щойно повернувся. Я піднявся до його номера та ввійшов без попередження.
На мить, пам’ятаючи те, що чув і бачив, я завагався, як він прийме мене, та мої побоювання виявилися марними.
— О, Шеппарде! Радий бачити вас.
Він наблизився, простягаючи руку. Сонячна усмішка осяяла його обличчя.
— Єдина людина, яку я радий бачити в цьому пекельному місці.
Я здивовано звів брови.
— Що тут не так?
Він нервово засміявся.
— Довга історія. Справи у мене не дуже, докторе. Може, вип’єте щось?
— Так, дякую.
Він натиснув на ґудзик дзвінка, тоді повернувся і сів у крісло.
— Що ж, не зволікатиму, — похмуро сказав він. — Я встряв у неприємності. По суті, не маю і найменшого уявлення, як учинити далі.
— У чому річ? — співчутливо поцікавився я.
— То все мій клятий вітчим.
— Що він зробив?
— Важливо не те, що він уже зробив, а те, що може зробити в майбутньому.
На дзвінок відповіли, і Ральф замовив напої. Коли служник вийшов, Ральф знову, суплячись, згорбився у своєму кріслі.
— Це справді… так серйозно? — запитав я.
Він кивнув.
— Цього разу я взагалі не бачу виходу, — розважливо мовив він.
Незвично серйозні нотки в його голосі переконали мене в його щирості. Що ж мало трапитися, аби Ральф посерйознішав.
— Власне, — продовжував він, — я не бачу перспектив… Дідько його знає, як учинити далі.
— Якщо я можу допомогти… — несміливо почав я.
Але він рішуче похитав головою.
— Ви дуже люб’язні, докторе. Та я не хочу вас вплутувати. Мушу діяти сам.
Він замовк на хвилину, а потім повторив трохи зміненим голосом:
— Так, я мушу діяти сам…
Розділ четвертий
Вечеря у «Папороті»
Ледь минуло о пів на восьму, коли я натиснув ґудзик дзвінка на вхідних дверях «Парку папороті». Двері із запопадливою швидкістю відчинив Паркер, мажордом.
Вечір був чудовий, тож я прийшов пішки. Ступив до великого прямокутного холу, і Паркер допоміг мені зняти пальто. Саме тієї миті секретар Екройда, приємний молодий чоловік із прізвищем Реймонд, проходив через хол до кабінету Екройда з купою паперів у руках.
— Добрий вечір, докторе. Завітали на вечерю? Чи із професійним візитом?
Остання заувага стосувалася моєї чорної валізи, поставленої на дубову скриню.
Я пояснив, що будь-якої миті мене можуть викликати на пологи, тому прийшов готовим до екстреного виклику. Реймонд кивнув і продовжив свій шлях, кинувши через плече:
— Проходьте до вітальні. Ви знаєте куди. Дами зійдуть за хвилину. Мушу віднести ці документи містерові Екройду та повідомлю, що ви вже тут.
Із появою Реймонда Паркер зник, а я залишився в холі самотою. Поправив краватку, зиркнув у велике дзеркало, що висіло там, і наблизився до дверей навпроти, за якими, як мені було відомо, знаходилася вітальня.
Натискаючи дверну клямку, я почув усередині звук, наче зачинили вікно. Додам, що зауважив я це механічно, тож не надав тоді значення.
Я відчинив двері, ввійшов — і ледь не наштовхнувся на міс Рассел, що саме виходила. Ми перепросили одне одного.
Уперше я глянув на економку, оцінюючи, і замислився, якою гарною жінкою вона колись була — і, хай там як, досі є. У її темному волоссі не було сивини, а коли на щоках грав рум’янець, як-от зараз, суворість її зовнішності здавалася не такою очевидною.
Я припустив, що міс Рассел щойно прийшла: вона засапалася, неначе бігла.
— Боюся, що я завітав трішки зарано, — пробурмотів я.
— О, не думаю. Вже минуло о пів на восьму, докторе Шеппард. — Вона на мить замовкла і додала: — Я… не знала, що сьогодні вас чекають на вечерю. Містер Екройд не згадував про це.