Тоді він переніс спостережний пост у центр Мюнхена. Йому особливо подобалося «гуляти» по знаменитій Карлспляц. Інше вподобане місце – початок найдовшої вулиці Мюнхена Дахауерштрасе. Згідно з інформацією КДБ, Ребет мав контори за обома адресами. На Карлсплятц спостерігачеві пощастило більше. Одного дня він побачив знайоме за фотографіями обличчя – об’єкт виходив з будинку номер 8. Ребет пішов на трамвайну зупинку і сів у трамвай. Агент зайшов слідом. Трамвай їхав у Швабінг, добре відомий агентові район. Сташинський сів одразу за об’єктом спостереження. Заспокоїтися було непросто. Він не міг зметикувати, який квиток купувати. Ціна залежала від відстані, а він не знав, наскільки далеко зібрався Ребет, може, той узагалі мав проїзний і не мусив купувати квитка. А якщо купити квиток за 25 пфенігів, а Ребет поїде в наступну зону… Є ризик, що зайде контролер і він приверне до себе увагу. Трохи подумавши, він купив квиток за 30 пфенігів. Потім завважив, що він єдиний пасажир у трамваї в сонячних окулярах. Він носив їх за порадою інструкторів КДБ, щоб приховати обличчя. День був сонячний, і окуляри згодилися, але у трамваї їх ні в кого не було. Окуляри він зняв.
Потім йому здалося, що за ним стежать. Він пересів далі від Ребета, не випускаючи його з поля зору. Ребет вийшов на зупинці Мюнхенер Фрайгайт, неподалік входу в Англійський сад. Сташинський не наважився піти за ним і поїхав далі. Наступного дня він вилетів у Берлін. Він мав наказ перебувати у Мюнхені не більше десяти днів, а вони вже спливли. У кожному разі він провів час із користю. Сташинський повертався у Карлсхорст з конкретною інформацією, хай навіть скромною. Стару адресу у справі на Ребета можна було сміливо виправляти. КДБ знало, яким трамваєм він їздить на роботу.
У червні Сташинський повернувся в Мюнхен зібрати додаткову інформацію про об’єкт. Як і минулого разу, він оселився в «Грюнвальді», попросивши кімнату з вікнами на Дахауерштрасе. Там була контора Ребета. Тепер Ребет дорогою на роботу мав проходити повз вікна агента. Простежити його маршрут з однієї контори в іншу, а потім додому було неважко. Він проїхав за Ребетом до зупинки Мюнхенер Фрайгайт, а потім пройшов до сусідньої вулиці Окамштрасе. Цього разу він сів в інший вагон і не одягав окуляри. Але нерви все одно були напружені. Він вважав, що діє непомітно. Дійшовши до Окамштрасе, Ребет повернув в арку на правій стороні вулиці, яка вела до кінотеатру. Звернувши за ним в арку, Сташинський несподівано побачив Ребета – той стояв і нібито роздивлявся афіші. Побачивши його, Ребет одразу вийшов з арки.
Сташинський побачив, як Ребет заходить у будинок на розі вулиці. Втрачати було нічого, він пішов за ним і побачив табличку з прізвищем Ребета біля дверей будинку. Побачили його чи ні, але він тепер знав, де живе Ребет. Наступного дня він туди повернувся, почекав, поки Ребет сяде на трамвай, і сфотографував табличку з іменами мешканців. Завдання було виконано. Оперативники КДБ у Карлсхорсті були задоволені: «Зіґфрід Драґер» виявив, де живе Ребет і як їздить на роботу. Сташинський думав, що на цьому справу закінчено, але в липні його знову послали в Мюнхен підтвердити отриману інформацію і з’ясувати, чи є в будинку поштові скриньки.
Сташинський не знав, які плани має КДБ на Ребета, а розпитувати у чекістів було не заведено. Він знав, що Івана Бисагу залучали до розробляння операції викрадення Ребета, але Бисага тепер був у СРСР. Між тим Сташинському дали нове завдання – стежити за видавцем газети «Український самостійник», у якій працював Ребет. Здавалося, що на цьому, принаймні для Сташинського, справа Ребета завершилася[47].
Шпигунське життя Богдана Сташинського потроху увійшло у звичну колію. Воно було цілком спокійне, навіть комфортабельне, хоч і не позбавлене стресів. Він їздив у Мюнхен стежити за еміграційними діячами, закладав тайники з грошима й інструкціями для агентури, спостерігав за військовими об’єктами. Але так тривало не довго. У вересні 1957-го Деймон запросив Сташинського в контору КДБ у Карлсхорсті, попередивши, що вони зустрінуться з важливим гостем із Москви. І додав, що час настав. Що це означає, Сташинський зрозумів, тільки коли гість – його ім’я лишилося в секреті – показав йому видовжений циліндр із запобіжником і курком.
Московський гість сказав, що це зброя, і показав, як вона працює. Циліндр містить ампулу з рідиною. Коли натискаєш курок, бойок запускає в дію пороховий заряд, ампула з отрутою розбивається і розбризкується з циліндра. Рідина майже одразу випаровується. Циліндр слід наставляти майже впритул, щоб жертва могла вдихнути отруту після вистрілу. Відтак вона знепритомніє. Ефект, додав Деймон, схожий на придушення. Смерть від серцевого нападу, продовжив московський гість, настає впродовж двох-трьох хвилин. «Після випаровування рідина не лишає слідів; через хвилину після смерті вени повертаються до попереднього стану, і насильницьку смерть констатувати неможливо». Деймон додав, що для стрілка зброя абсолютно безпечна[48].