Вийшовши з Гофгартена, він вирішив повернутися в готель. Аж раптом подумав, що собака може взяти його слід, сів на трамвай і проїхав кілька зупинок. Усі злочинці подумки повертаються на місце подій – так і він. Дорогою в готель він перейшов Карлсплятц і подивився на будинок 8. Під ним стояв натовп людей і поліція. Чоловік відвернувся і заспішив у готель. Зібрав речі (уже без франкфуртських сосисок), поклав у кишеню західнонімецький паспорт на ім’я Зіґфріда Драґера, оплатив рахунок і поїхав на Гауптбангоф. Інструкції веліли одразу виїхати з міста[56].
Лева Ребета знайшли на сходах будинку, де він працював десь між 10:20 і 10:45 ранку. Він був ще живий і зміг видертися на сходи другого поверху. Люди вийшли на звук його стогону, викликали лікарів і поліцію. Патруль зафіксував виклик одразу по одинадцятій: «Чоловік упав на сходах». Через хвилину їм повідомили, що він помер. Доктор Вальдемар Фішер, якого викликали на допомогу, констатував, що смерть настала приблизно об одинадцятій десять, і припустив серцевий напад. Покликати дружину і дітей не могли, адже Лев Ребет не мав удома телефону. Але працівники редакції зателефонували їхньому сусіду-українцю. Той був удома і переказав новини Дарії Ребет. Він же відвіз її на Карлсплятц.
Дарія Ребет була шокована – чоловік ніколи не скаржився на серце. Але через два дні доктор Вольфґанґ Шпан з Інституту судової медицини при Мюнхенському університеті провів розтин і підтвердив діагноз доктора Фішера. Університетські фахівці не знайшли жодних підозрілих ознак – усе вказувало на природну смерть. Артерії були помітно звужені, що вказувало на серцевий напад. Родині і друзям Ребета нічого не лишалося, як змиритися з цим висновком. Але глибоко в душі засіла думка: а раптом КДБ почало операцію проти всіх них[57]?
Удень 12 жовтня 1957 року, коли поліція, лікарі й родина з’ясовували, що сталося з Левом Ребетом, черговий готелю «Континенталь» у Франкфурті зареєстрував нового гостя. Його звали Зіґфрід Драґер, зупинився він всього на одну ніч. Наступного дня він вилетів у Берлін, перетнув кордон східної частини міста і поїхав додому на Марієнштрасе в центрі, де винаймав мебльовану кімнату.
Господарка фрау Штранек знала пожильця під іменем Йозеф Леман, судячи з акценту, фольксдойче зі сходу. Він казав господарці, що працює перекладачем у міністерстві торгівлі Східної Німеччини і час від часу їздить у справах. Схоже було, що він якраз повернувся з відрядження. Йозеф Леман вчасно платив за кімнату і не створював жодних проблем. Спокійний ввічливий чоловік – мрія будь-якої господарки.
Уранці понеділка, 14 жовтня Сташинський спершу подзвонив у Карлсхорст і доповів своєму куратору Сергію Деймону. Той спитав, чи все гаразд. Сташинський відповів ствердно. Вони домовилися зустрітися в місті. Крім усної розповіді, Богдан склав після зустрічі два письмові звіти. У першому значилися дати поїздки, відвідані місця, готелі й авіалінії. Другий звіт мав інший характер: «У домовленому місті я зустрів відому особу й привітав її. Я впевнений, що привітання вдалося. Підпис». Деймон пояснив, що цей звіт не будуть друкувати на машинці, він існуватиме в одному рукописному примірнику. Сташинський не міг знати, що місяцем пізніше, 15 листопада 1957 року начальник управління зовнішньої розвідки КДБ Александр Сахаровський подасть Микиті Хрущову таємний звіт про «заходи, здійснені в Німеччині». Звіт було написано від руки в одному примірнику, тільки для Хрущова.
Для Деймона успішна ліквідація Ребета означала новий етап кар’єри. Тепер його призначили заступником начальника П’ятого відділу апарату КДБ в Карлсхорсті, який відповідав за роботу в Західній Німеччині. У листопаді 1957-го йому винесли подяку від імені голови КДБ у Москві за успішне виконання «важливих спеціальних завдань», яких саме – не уточнювалося. Того ж місяця начальство підписало подання на присвоєння йому звання підполковника. Його хотіли представити до ордена Червоного прапора, але Москва вирішила, що достатньо буде й медалі «За бездоганну службу» першого ступеня[58].
Сташинський, якого за операцію з ліквідації Ребета нагородили фотоапаратом фірми «Контакс», сподівався, що більше подібного робити не доведеться. Шок після вбивства минув, але на душі лежав новий камінь – він убив людину всупереч своїм переконанням. «…Після того, що сталося, – згадуватиме він, – мені здавалося, що я під кожним оглядом пропащий. Пізніше, коли багато часу проминуло, я пробував собі сказати – це сталось раз, це не повториться, може, були ще інші причини для цього доручення, яких я не знаю». Він знову почав шукати політичного виправдання своєму вчинку. Куратор та інші чекісти охоче йому в цьому допомагали. Вони часто говорили, що якщо емігрантські лідери не розуміють вимог часу, то їх слід «ліквідувати». Він втішав себе тим, що вбивство не було жорстоким: зброя не вимагала точно цілитися в мішень – досить було просто натиснути на курок[59].
57
58
Дмитрий Прохоров,
59