У грудні 1949-го Судоплатову видали нове завдання: знайти й ліквідувати командувача Української повстанської армії Романа Шухевича. Сорокадворічний Шухевич мав за плечима досвід командування спеціальним батальйоном абвера «Нахтігаль», створеним 1941 року, а після ув’язнення Бандери в Заксенгаузені та переходу ОУН у підпілля поступово перебрав на себе керівництво бандерівською фракцією ОУН. Судоплатов і заступник міністра держбезпеки УРСР генерал Віктор Дроздов підняли на пошуки Шухевича цілу армію чекістів. Перелом у ході операції стався на початку березня 1950 року, коли колишній член підпілля викрив зв’язкову Шухевича, двадцятип’ятирічну Дарію Гусак. Судоплатов особисто допитував Гусак, але вона не зрадила Шухевича. Тоді чекісти підсадили її в камеру до жінки, через яку Гусак спробувала передати Шухевичу записку в село Білогорщу піді Львовом. На пошуки керівника опору туди негайно прибули понад шістсот бійців НКВС.
Чекісти оточили будинок, у якому перебував Шухевич, він спробував вирватися з оточення, але загинув у бою. «Дроздов вимагав від Шухевича скласти зброю – у такому разі йому гарантували життя. У відповідь прозвучала автоматна черга. Шухевич, намагаючись прорвати кільце оточення, кинув з укриття дві гранати. Зав’язалася перестрілка, в результаті якої він загинув», – згадував Судоплатов у мемуарах. Судячи з характеру ран Шухевича, у ході перестрілки він убив себе, щоб не даватися в руки чекістам. У кожному разі Судоплатов міг доповісти в Москву, що завда4ння виконано. Ще одного лідера українського руху ліквідовано[14].
Після загибелі Шухевича колосально виросла роль Бандери як лідера підпілля й символу руху опору, він здавався куди масштабнішою фігурою в українських справах, ніж був у реальності. Убивство підпільниками радянського пропагандиста Ярослава Галана тільки зміцнило позиції Бандери у списку ворогів радянської влади. Хрущов вимагав його голови. За деякими свідченням, ще восени 1949 року Верховний суд СРСР виніс смертний вирок Степану Бандері. Судоплатов згадував, що коли Хрущов був у Москві, то просив його розробити план ліквідації бандерівського керівництва українського «фашистського» руху в Західній Європі, яке шкодить Радянському Союзу[15].
Квітневим вечором 1950 року у двері нічим не прикметної хати в селі Борщовичі піді Львовом постукав міліціонер у штатському. Там жила родина Сташинських, люди в селі шановані й порядні. Батько родини працював теслею, усі знали, що він дуже любить книжки, а мати гляділа господарство. У них було троє дітей юнацького віку – дві доньки і син[16].
Хоч сім’я була малоземельна, менше гектара землі, комуністичний режим їм не подобався. Вони були щирими патріотами, саме в їхньому домі багато сусідів вперше почули гімн «Ще не вмерла Україна» і побачили тризуб. До 1939 року регіон належав Польщі, тож співати український гімн і тримати в хаті український герб зовсім не вважалося безневинними проявами місцевого патріотизму. Після того як Західна Україна увійшла до складу СРСР, родина Сташинських відчула на собі більшовицький терор. У жовтні 1940 року чекісти заарештували їхнього близького родича, тридцятишестирічного Петра Сташинського, активіста і члена Організації українських націоналістів. У червні 1941-го його розстріляли у львівській в’язниці за кілька днів, якщо не за кілька годин до відступу Червоної армії зі Львова. Така доля спіткала десятки тисяч українських патріотів. Родина дуже важко переживала арешт і загибель Петра.
Коли 1944 року повернулася радянська влада, Сташинські щиро підтримували ОУН. Чоловіків, які могли піти в УПА, у родині не лишилося, але вони допомагали лісовим братам, чим могли. Сусідка згадувала: «До Сташинських часто навідувалися “бандерівці”. Часом прийдуть 20–30 хлопів, і треба було їх нагодувати. То Богданова мама ходила хатами, збирала для них харчі». Сестри Богдана, Марія й Ірина, були зв’язковими підпілля, а родина числилася у списку підозрілих. «Коли їх замельдували, то відвезли в тюрму до Яричева. І так побили, що Марійка через каліцтво не вийшла заміж. Казала: “Кому я потрібна, така знищена?..”», – розповідали сусіди[17]. Ірину звільнили з учительської роботи у школі. Батько завжди тримав напоготові запас сухарів на випадок арешту й заслання.
14
Sudoplatov,
15
Александр Пронін, «Ликвидация Волка»,
17
Ігор Дерев’яний, «Розстріли в’язнів в червні–липні 1941 р. Як це було»,