Вона була шатенкою з блідим обличчям і глибоко посадженими сірими очима. Вона розчервонілася, і груди їй здіймалися від напруженого дихання. Я мав таке враження, ніби статуя раптово повернулася до життя. Я закліпав очима перед таким перетворенням.
– Я визнала за ліпше прийти до вас, – сказала вона. – Ви все бачили, так?
Я кивнув.
Вона мовила дуже спокійним голосом:
– Ми кохаємо одне одного…
Я не сказав нічого, і вона додала:
– Думаю, наша поведінка здається вам дуже аморальною.
– А ви чекаєте, я вам скажу щось інше, місіс Протеро?
– Ні… ні. Думаю, що ні.
Я продовжив, намагаючись говорити якнайлагіднішим голосом:
– Ви жінка одружена…
Вона урвала мене:
– О, я знаю, я це знаю! Ви ж не думаєте, що я не нагадувала собі про це безліч разів?! Я не така вже погана жінка, справді не дуже погана. І взаємини між нами не зайшли так далеко, як ви, можливо, собі уявляєте.
– Радий це почути, – сказав я серйозним голосом.
Вона досить боязко запитала:
– Ви скажете моєму чоловікові?
Я досить сухо їй відповів:
– Існує загальна думка, що священик неспроможний поводитися, як джентльмен. Це неправда.
Вона подивилася на мене із вдячністю.
– Я така нещасна. О, так жахливо нещасна. Я просто не можу жити далі так, як живу. І я не знаю, що мені робити, – її голос піднявся зі злегка істеричною нотою в ньому. – Ви собі не уявляєте, на що схоже моє життя. Я страждала з Луцієм від самого початку. Жодна жінка не може почуватися з ним щасливою. Я хочу, щоб він помер… Це жахливо, але я справді так хочу… Я в розпачі. Повірте мені, я справді в розпачі.
Вона підхопилася на ноги й визирнула в засклені двері.
– Що то було? Мені щось почулося. Може, то був Лоренс?
Я підійшов до засклених дверей, що їх забув як слід причинити. Вийшов назовні й подивився в сад, але не побачив там нікого. Проте я був майже впевнений – мені теж щось почулося. Чи, можливо, мене до цього схилила її переконаність.
Коли я повернувся до кімнати, вона сиділа, нахилившись уперед і низько опустивши голову. Вона була картиною розпачу. Вона знову повторила:
– Я не знаю, що мені робити. Я не знаю, що мені робити.
Я підійшов і сів поруч із нею. Мовив ті речі, що їх, як я думав, було моїм обов’язком говорити, і намагався, щоб мої слова звучали з достатньою переконливістю, хоч пам’ять докірливо нагадувала мені: сьогодні ж таки вранці я вголос заявив, що світ став би набагато кращим, якби полковника Протеро не було в ньому.
Насамперед я просив її утриматися від будь-яких необміркованих дій. Покинути дім і свого чоловіка було б надзвичайно серйозним кроком.
Не думаю, що вона зі мною погодилась. Я жив достатньо довго на світі і знаю: переконувати закохану людину нехай там у чім – означає марнувати свої зусилля, але я тішив себе надією, що мої слова принесли їй бодай невеличку розраду.
Коли вона підвелася, то подякувала мені й пообіцяла обміркувати все те, що я сказав.
Проте, коли вона пішла, мене охопило досить кепське відчуття. Я зрозумів, що досі хибно оцінював характер Анни Протеро. Вона вразила тепер мене як жінка відчайдушна, як той різновид жінки, котра не зупиниться ні перед чим, якщо її емоції будуть розбуджені. І ось вона розпачливо, дико й божевільно закохалася в Лоренса Реддінґа – чоловіка, на кілька років молодшого, ніж вона. Мені це не сподобалося.
Розділ четвертий
Я зовсім забув, що ми сьогодні запросили Лоренса Реддінґа на обід. Коли Ґрізельда забігла до мого кабінету й висварила мене, нагадавши, що залишаються тільки дві хвилини до обіду, а я не готовий, це повідомлення захопило мене цілком зненацька.
– Сподіваюся, усе буде гаразд! – гукнула Ґрізельда мені навздогін, коли я підіймався сходами. – Я обміркувала все те, що ти сказав, під час ланчу і розпорядилася підготувати на обід кілька справді смачних страв.
Я тут хотів би лише мимохідь зауважити, що сьогоднішня трапеза, яка відбулася досить пізно, підтвердила слова Ґрізельди про те, що в неї все виходить набагато гірше, коли вона старається, аніж тоді, коли ставиться до своїх обов’язків господині дому цілком байдуже. Меню було вельми амбітним у своєму задумі, і Мері, здавалося, відчувала якусь хворобливу втіху, зі злостивою винахідливістю подбавши про те, щоб недосмажені страви чергувалися з пересмаженими. Устриць, які Ґрізельда замовила і які, здавалося, було неможливо ані недосмажити, ані пересмажити, бо їх подавали на стіл сирими, ми, на жаль, не змогли скуштувати, бо в домі не знайшлося жодного інструменту, який би міг їх відкрити, і це з’ясувалося тільки тоді, коли їх уже треба було їсти.