Я опанував себе й підійшов до нього. Його шкіра на дотик була холодна. Рука, яку я підняв, безживно впала назад. Чоловік був мертвий – йому прострелили голову.
Я пішов до дверей і покликав Мері. Коли вона прийшла, я наказав їй бігти так швидко, як тільки зможе, і привести сюди доктора Гейдока, який жив на розі вулиці. Я сказав їй, що в нас стався нещасливий випадок.
Потім я зачинив двері кабінету й став чекати, коли прийде лікар.
На щастя, Мері застала його вдома. Гейдок – дуже порядний чоловік, високий, стрункий, міцний, із чесним, суворим обличчям.
Його брови підскочили вгору, коли я мовчки показав йому через кімнату. Але, як справжній лікар, він не виявив жодного знаку емоцій. Нахилився над трупом і швидко його оглянув. Потім випростався й подивився на мене.
– Ну то що? – запитав я.
– Він мертвий-мертвісінький – мертвий уже протягом півгодини, я думаю.
– Самогубство?
– Цілком виключено, чоловіче. Подивіться, у якому місці рана від пострілу. Крім того, якщо він сам себе застрелив, то де зброя?
Справді, ніде нічого подібного не було.
– Нам не слід ні до чого тут доторкатися, – сказав Гейдок. – Я ліпше негайно зателефоную в поліцію.
Він підняв слухавку й промовив у неї кілька фраз. Він виклав факти так лаконічно, як тільки зміг, потім поклав слухавку й підійшов туди, де я сидів.
– Справа кепська. Як ви його знайшли?
Я йому пояснив.
– Це… вбивство? – запитав я слабким голосом.
– Схоже на те. Та й що б це зрештою могло бути? Дивна історія. Хто міг затаїти таку злість на старого бідолаху? Звісно, я знаю, мало хто його любив, але людину не часто вбивають лише тому, що її не люблять, отже, йому вельми не пощастило.
– Тут сталася ще одна дивна подія, – сказав я. – Мені сьогодні зателефонували й попросили прийти до вмирущого парафіянина. Коли я туди прийшов, усі були дуже здивовані побачити мене. Хворому було набагато краще, ніж у попередні дні, і його дружина категорично заперечила, що телефонувала мені.
Гейдок насупив брови.
– Це дуже й дуже підозріло. Вас вирішили прибрати з дороги. А де ваша дружина?
– Вона поїхала до Лондона на цілий день.
– А служниця?
– Вона на кухні – у протилежному кінці будинку.
– Де вона не могла почути нічого з того, що відбувалося тут. Паскудні справи. Хто знав, що Протеро ввечері прийде сюди?
– Він кричав про це вранці на вулиці, як завжди, своїм найгучнішим голосом.
– Отже, про це знало все село? Зрештою воно завжди знає про все. Вам часом не відомо, хто мав до нього якісь претензії?
Думка про біле обличчя Лоренса Реддінґа і його вибалушені очі прийшла мені в голову. Мене врятувало від відповіді човгання кроків у коридорі за дверима.
– Поліція, – сказав мій друг і підвівся на ноги.
Нашу поліційну силу уособлював констебль Герст, який мав надзвичайно поважний, але дещо стурбований вигляд.
– Добрий вечір, джентльмени, – привітався він із нами. – Інспектор буде тут через кілька хвилин. Тим часом я мушу виконати його інструкції. Я так розумію, що полковника Протеро знайдено застреленим – у церковному домі?
Він зробив паузу і з холодною підозрою спрямував на мене погляд, який я спробував зустріти з належним виразом свідомої невинності.
Він підійшов до письмового столу і заявив:
– Нічого не торкайтеся, поки прийде інспектор.
Для зручності читачів я подаю план свого кабінету.
Констебль дістав записник, послинив олівець і спрямував очікувальний погляд на нас обох.
Я повторив свою розповідь про те, як натрапив на тіло. Коли він її записав, – а це забрало певний час, – то обернувся до лікаря.
– Йому вистрілили в голову з близької відстані.
– З якої зброї?
– Я не можу сказати остаточно, поки ми не витягнемо кулю. Але з великою певністю припускаю, що куля вилетіла з пістолета малої конструкції – скажімо, з маузера-25.
Я здригнувся, пригадавши свою вчорашню розмову з Лоренсом Реддінґом і його зізнання. Поліційний констебль втупив у мене погляд своїх холодних риб’ячих очей.
– Ви щось сказали, сер?
Я похитав головою. Хай би які підозри виникли в мене, вони були тільки підозрами, і тому я мусив тримати їх при собі.
– Коли, на вашу думку, сталася трагедія?
Лікар завагався на хвилину, перш ніж відповісти. Потім сказав:
– Смерть настала близько півгодини тому. Але не раніше, у цьому можна не сумніватися.
Герст обернувся до мене.
– А служниця щось чула?
– Наскільки мені відомо, вона нічого не чула, – сказав я. – Але ви ліпше запитайте в неї.