– Це правда, – сказала Ґрізельда. – Схоже, він саме писав цидулку, у якій повідомляв, що більше чекати не може. Цидулка була датована цифрою 6:20, а годинник на столі був перекинутий і зупинився о 6:22, і саме над цим ми з Леном щойно сушили голови в цілковитому нерозумінні.
Вона пояснила, що ми маємо звичку ставити стрілки годинника на чверть години вперед.
– Дуже дивно, – сказала міс Марпл. – Справді дуже дивно. Але сама записка викликає в мене ще більший подив. Я хочу сказати…
Вона замовкла й розглянулася навкруги. Летиція Протеро стояла за вікном. Вона увійшла, кивнувши нам головою і промурмотівши:
– Доброго ранку.
Вона з розгону опустилася в крісло й сказала більш схвильованим тоном, аніж зазвичай:
– Я чула, вони заарештували Лоренса.
– Так, – сказала Ґрізельда. – Це стало для нас великим шоком.
– Я ніколи не думала, що хтось уб’є батька, – сказала Летиція. Вона вочевидь пишалася тим, що не висловлює ані горя, ані будь-яких людських почуттів. – Хоча чимало людей хотіли б його пристукнути, я в цьому не сумніваюся. Були часи, коли мені хотілося зробити це самій.
– Ти не хочеш чогось поїсти або випити, Летиціє? – запитала Ґрізельда.
– Ні, дякую. Я прийшла тільки довідатися – чи не тут я залишила свого маленького жовтого берета. Думаю, я забула його вчора в кабінеті.
– Якщо ти його забула, то він досі там, – сказала Ґрізельда. – Мері ніколи нічого не прибирає.
– Я піду подивлюся, – сказала Летиція, підводячись на ноги. – Пробачте, що потурбувала вас, але я маю звичай забувати все, що ношу на голові.
– Боюся, ви не зможете зараз його забрати, – сказав я. – Інспектор Слек замкнув кабінет.
– О, який зануда! А ми не зможемо проникнути туди через засклені двері?
– Боюся, ні. Вони замкнені зсередини. Але ж, Летиціє, жовтий берет навряд чи личитиме вам за тих обставин, які склалися.
– Ви маєте на увазі жалобу й усе таке? Я не стану клопотати собі голову через траур. Я думаю, це напрочуд архаїчний звичай. Прикро, що так сталося з Лоренсом, атож, дуже прикро.
Вона підвелася на ноги і стояла, неуважно хмурячись.
– Я думаю, усе сталося через мене та через мій купальний костюм. Така дурна вийшла історія…
Ґрізельда розкрила рота й хотіла щось сказати, але з якихось лише їй відомих міркувань знову його закрила.
Дивна усмішка скривила губи Летиції.
– Я гадаю, мені треба піти додому й повідомити Анну про арешт Лоренса, – сказала вона лагідним тоном.
Вона пішла. Ґрізельда обернулася до міс Марпл.
– Чому ви наступили мені на ногу?
Стара дама усміхнулася.
– Мені здалося, ви хотіли щось сказати, моя люба. А часто буває ліпше дозволити, щоб події розвивалися самі собою. Навряд чи ви розумієте, що ця дитина далеко не така неуважна й безневинна, яку вдає із себе. Вона має дуже чіткі ідеї й діє так, як вони підказують.
Мері гучно постукала у двері їдальні й відразу увійшла.
– Що там сталося? – запитала Ґрізельда. – І пора тобі вже запам’ятати, Мері, що у двері стукати не слід. Я вже не раз казала тобі про це.
– Я подумала, ви, можливо, чимось надто заклопотані, – сказала Мері. – Прийшов полковник Мелчет. Хоче поговорити з хазяїном.
Полковник Мелчет – головний констебль нашого графства. Я відразу підвівся на ноги.
– Я не наважилася залишити його в холі, тому провела до вітальні, – провадила Мері. – Прибрати зі столу?
– Ні, поки що не треба, – сказала Ґрізельда. – Я подзвоню.
Розділ сьомий
Полковник Мелчет був невисоким елегантним чоловічком, що мав дивну манеру раптово й несподівано форкати носом. У нього було руде волосся й досить гострі блакитні очі.
– Доброго ранку, панотче, – сказав він. – Прикра історія, чи не так? Бідолашний старий Протеро. Хоч не скажу, що він подобався мені. Звісно, не подобався, та й нікому він не подобався. Для вас він теж становив проблему. Сподіваюся, ваша дружина не вельми переживає?
Я сказав, що дружина пережила цей випадок як годиться.
– От і гаразд. Не велика радість, коли у вашому домі когось убивають. Мушу зізнатися, молодий Реддінґ мене здивував, учворивши те, що він учворив. Ніякої пошани до чужих почуттів.