– Я переконана, – сказала дружина, – що якби ти їв такий рисовий пудинг від сьогодні до кінця тижня, то в неділю виголосив би проповідь, якої ми ще ніколи не чули.
– Не доведи, Боже, – сказав я, здригнувшись від жаху. – Протеро прийде завтра ввечері, і ми з ним переглянемо всі рахунки, – провадив я. – Мушу закінчити підготовку до свого виступу на ЧКАЦ3 сьогодні. Шукав цитату й так зачитався «Реальністю» каноніка Ширлі, що не зміг закінчити те, що почав. А що ти маєш намір робити сьогодні пополудні, Ґрізельдо?
– Мушу виконувати свій обов’язок, – відповіла Ґрізельда. – Обов’язок дружини вікарія. Чай із плітками о пів на п’яту.
– А кого ти запросила?
Ґрізельда почала загинати пальці з виразом показної доброчесності:
– Місіс Прайс Рідлі, міс Везербі, міс Гартнел і ту жахливу міс Марпл.
– А мені міс Марпл подобається, – сказав я. – Вона має, принаймні, почуття гумору.
– Найзлостивіша пліткарка в усьому селі, – не погодилася Ґрізельда. – Вона знає до найменших подробиць усе, що тут відбувається, – і з усього робить найгірші висновки.
Я вже сказав, що Ґрізельда значно молодша за мене. У моєму віці людина знає, що завжди справджується найгірше.
– Мене принаймні не чекай до чаю, Ґрізельдо, – оголосив Денніс.
– Негідник! – сказала Ґрізельда.
– Може, й так, але Протеро мене справді запросили на теніс.
– Негідник! – повторила Ґрізельда.
Денніс вирішив накивати п’ятами, а дружина і я ввійшли до мого кабінету.
– Я не надто собі уявляю, кого б іще покликати до чаю, – сказала Ґрізельда, сідаючи на мій письмовий стіл. – Доктора Стоуна й міс Крем, думаю, й, можливо, місіс Лестрандж. До речі, я заходила до неї вчора, але її не було вдома. Атож, я переконана, що нам слід покликати місіс Лестрандж до чаю. Її прибуття сюди оповите такою таємничістю – треба ж було купити тут будинок і майже не показувати з нього носа. Мені це нагадує якусь детективну історію. Знаєш, як ото пишуть: «Хто вона, ота загадкова жінка з блідим прекрасним обличчям? Яке її минуле? Ніхто не знає. У її вигляді є щось зловісне й моторошне». Думаю, докторові Гейдоку щось відомо про неї.
– Ти читаєш надто багато детективних романів, Ґрізельдо, – лагідно зауважив я.
– А ти? – відрубала вона. – Де тільки я не шукала «Пляму на сходах», коли ти сидів тут і писав проповідь. І нарешті увійшла до тебе, щоб запитати, чи ти її не бачив, і що тут знаходжу?
Мені вистачило сором’язливості, щоб почервоніти.
– Я натрапив на неї випадково. Мій погляд упіймав якесь випадкове речення і…
– Знаю я ці «випадкові речення», – сказала вона. І з переконливістю в голосі процитувала: – «І тоді сталася дивна річ – Ґрізельда підвелася, перетнула кімнату й палко поцілувала свого вже немолодого чоловіка».
Вона підкріпила свої слова діями.
– Ти вважаєш це дивною річчю? – запитав я.
– Звичайно, вважаю, – сказала Ґрізельда. – Невже ти не розумієш, Лене, що я могла б одружитися з міністром, із баронетом, із багатим промисловцем, з трьома молодшими офіцерами й лоботрясом із вишуканими манерами, а натомість обрала тебе? Це тебе зовсім не здивувало?
– Тоді – здивувало, – відповів я. – Я не раз запитував себе, чому ти так зробила.
Ґрізельда засміялася.
– Завдяки цьому я відчула себе так чудово, – промурмотіла вона. – Інші вважали мене особою просто прекрасною і, звичайно ж, дуже раділи б, якби домоглися мене. Але я поєдную в собі всі ті риси, які тобі вельми не до вподоби і які ти не схвалюєш, а проте ти не зміг встояти переді мною. Моє самолюбство такого не витримало. Адже набагато ліпше почуватися, що ти є потаємним і солодким гріхом для когось, аніж чимось таким, чим він може відверто пишатися. Через мене ти почуваєш себе ніяково, і, на твою думку, я весь час роблю щось не так, а втім ти кохаєш мене до нестями. Адже ти кохаєш мене до нестями, чи не так?
– О, звісно ж, я дуже до тебе прихильний.
– Облиш, Лене, ти мене кохаєш, і кохаєш до нестями. Ти пам’ятаєш той день, коли я затрималася в місті й надіслала тобі телеграму, яку ти не одержав, бо жіночка, що працювала на пошті, розродилася двійнею й забула надіслати її? Ти тоді мало з глузду не зсунувся, почав телефонувати до Скотленд-Ярду і взагалі зчинив неймовірний переполох.
Існують речі, згадувати про які буває вкрай неприємно. У тому випадку я повівся справді як останній йолоп. Я сказав:
– Якщо ти не заперечуєш, моя люба, то я хотів би повернутися до свого виступу в ЧКАЦ.