– Та щось я втомилася. Хочу на море з’їздити. Ти як?
Влад поставив чашку з чаєм на стіл.
– Що, знову погано спала?
– Так.
– Ну добре, щось придумаю. А коли ти хочеш?
– Та завтра піду до головного. Спитаю, коли можна.
– То зателефонуй мені, як знатимеш.
– Добре.
Вночі їй наснилася річка. Бурхлива, але не страшна. У річці стояв парубок, файний, неначе намальований. Він простягав їй руку і посміхався. «Цікаво, хто він?» – думала вона уві сні, ідучи по воді йому назустріч. Прохолодна волога приємно лоскотала ноги, тепле сонечко пестило її голі плечі. Раптом налетів вітер, хвилі піднялися, хлопець пропав із виду, а натомість почувся дикий зойк, більше схожий на крик розпачу. Олена підхопилася з ліжка. Влад сопів поряд. Коли ж це все нарешті скінчиться?! За вікном розвиднювалось. Олена почвалала на кухню. Чергові чай-кава. Через годину, нафарбована, вона вже повзла до редакції.
В офісі до неї підскочила Ольга.
– Слухай, я таку путівку нам знайшла, просто шик! Все включено! Узбережжя просто казкове! Ходім, фотки покажу!
Ольга потягла подругу до столу. На екрані ноутбука красувалися фотографії готеля, узбережжя, ресторану. Дійсно, шик.
– Як тобі? – нетерпляче штурхала Олену Ольга.
– Класно!
– То іди давай до головного, а то там дати вже через три дні, треба негайно путівки купувати.
– Ми за три дні не встигнемо. Ще ж Влад з керівництвом не домовився. А Антон?
– Ти що, такі путівки, з суперзнижкою! То без Антона поїдемо. Може, давай і без Влада? Відпочинемо як слід! Нащо вони нам?
Олена мовчки дивилася на подругу.
– Та якось незручно. Я вже Владу сказала.
– Ну то хай швидко думає. Іди давай до головного, – роздала інструкції Ольга.
Олена рушила до кабінету головного редактора.
– Ну що ж, непогана стаття, – промовив він, дивлячись, як сонце виблискує на густому темно-каштановому волоссі Олени. – Але тут така справа… – протягнув він.
Олені усередині все перевернулося. Мабуть, треба забути про відпустку…
– Розумієш, – продовжував Петро Іванович, уважно видивляючись щось у вікні кабінету, що розташовувався на десятому поверсі офісної будівлі, – зараз якраз є шанс підняти наш рейтинг.
Олена мовчки дивилася на головного. В голові було порожньо і туманно. Морські хвилі котилися на берег, лизали пісок і тікали назад, на глибину. У вухах гудів прибій. Раптом хвиля піднялася, і Олену накрило з головою. Вона відчула на губах солону воду. У вухах задзвенів жіночий крик.
– Агов, ти мене чуєш? – десь іздалеку до її слуху долинув голос Петра Івановича. – То ти поїдеш чи ні?
– Так, – машинально відповіла Олена.
– Чудово, – розплився у задоволеній посмішці головний. – То можеш прямо завтра і виїжджати. Бухгалтерія все оформить.
– Що? – запитала Олена.
– Як що? Відрядження.
– Яке відрядження? – оторопіла Олена.
– Ну як це яке? Я ж тобі все розповів. Ти погодилась.
– Пробачте, я не дуже зрозуміла. А можна ще раз?
Петро Іванович вирячив на неї очі.
– Бачу, що ти дійсно втомилася. Ну нічого, там свіже повітря, чудова природа, якраз і відпочинеш. Ну і трохи попрацюєш заразом.
– А куди я їду?
– У Карпати ж.
Олена відчула, як вона летить у прірву, і цій безодні немає кінця.
– Куди?!
– Ну все, досить мене діставати. Іди вже, в мене багато роботи, – розсердився головний.
– Та я правда не чула, пробачте, я задумалась. Так що саме я там маю робити, у відрядженні?
– Люди в горах пропали, ти ж чула останні новини вчорашні. Пошуки організували. Поїдеш, все дізнаєшся, передаси матеріал, і вільна, відпочивай цілий тиждень.
– А чому саме я? Невже нікого іншого не знайшлося?
– Тому що ти найкраща, – відрізав Петро Іванович. – Ну, і це твоя тема. Коротше кажучи, іди збирайся. Бо ти вже погодилась.
– Я передумала.
Петро Іванович зняв окуляри і подивився прямо в Оленчині очі.
– Лєн, ну нам конче потрібна ця стаття, правда. А краще за тебе ніхто не зможе. Я тебе прошу, поїдь.
Мабуть, від долі не втечеш. А раптом їй снилися якісь інші гори? Апенніни, наприклад. Або ті, що в Турції, як там їх, Понтійські начебто.
– Добре, – сказала Олена і пішла з кабінету.
– Ну, що? – нетерпляче накинулась на неї Ольга.
– Їду у відрядження.
– Куди? – вирячила очі Ольга. – А море?
– А море гуд бай.
– Нічого собі… Так а куди їдеш?
– У Карпати. Репортаж робити.
– Прикольно… – Ольга хвилинку помовчала. – Ну і добре. Там теж відпочити можна. Повітря і природа, ну і все таке. Я теж поїду.