— Ти так говориш про це при хлопцеві, щоб використовувати його як інструмент чи зброю. Гадаєш, він не згадає цих слів, коли підросте?
Король Шрюд засміявся. Його голос луною відбивався від кам’яних стін Великої зали:
— Згадає? Звісно. Я навіть не сумніваюся. Подивися в його очі, Регале. В них розум і, напевно, можливість оволодіння Скіллом. Треба бути великим дурнем, щоби брехати йому, і ще більшим дурнем, щоби почати його підготовку та навчання, нічого не пояснивши. Таким чином хтось інший може посіяти якесь зерно в його мізках, чи не так, хлопче?
Він уважно дивився на мене, і я раптом усвідомив, що теж відповідаю йому таким же поглядом. Під час усієї його розмови ми не відводили очей один від одного. В очах свого діда я бачив чесність, непорушну, як скеля. Він не заспокоював мене, але я зрозумів, що завжди зможу на нього розраховувати. Я повільно кивнув.
— Йди до мене.
Я повільно підійшов. Король опустився на одне коліно, щоби подивитися мені в очі. Блазень теж присів, із серйозним виразом переводячи погляд з обличчя на обличчя. Регал люто дивився на нас згори вниз. Тоді я ще не зрозумів іронії старого короля, який став на коліна біля свого позашлюбного внука. Тому я серйозно сприйняв те, як він узяв пиріг з моїх рук і кинув його цуценятам, що супроводжували мене. Він витяг булавку з шовкового коміра і з серйозним виразом обличчя прикріпив її до моєї простої шерстяної сорочки.
— Тепер ти мій, — сказав він, і це клеймо стало ще важливішим, аніж спільна кров. — Тобі не треба доїдати за кимось. Я тебе добре забезпечуватиму. Якщо хтось захоче налаштувати тебе проти мене, запропонувавши більше, аніж я, прийди і розкажи мені про таку пропозицію. Я погоджуся. Я не скупиндра і не ставитимуся до тебе погано. Тому це не зможе бути приводом мене зрадити. Ти віриш мені, хлопче?
Я кивнув, як завжди, мовчки. Але його карі очі, що вперто дивилися на мене, вимагали більшого.
— Так, сір.
— Гаразд. Я віддам кілька розпоряджень стосовно тебе. Дивися, аби їх виконали. Якщо тобі щось здасться дивним, поговори з Баррічем або зі мною. Просто підійди до моєї кімнати, покажи ту булавку — і тебе пропустять.
Я подивився на червоний камінчик, який блищав у срібному гніздечку.
— Так, сір, — знову промовив я.
— Ех, — м’яко сказав король. Я відчув жаль у його голосі і здивувався. Король відвів від мене погляд, і я раптом усвідомив, що перебуваю у Великій залі, а мене оточують цуценята. Регал знову недоброзичливо дивився на мене, а блазень активно кивав у своїй звичній бездумній манері. Потім король встав і відвернувся. У мене по шкірі пробігли мурахи, наче від холоду, коли знімаєш накидку. Вперше я зустрівся зі Скіллом у руках майстра.
— Ти не схвалюєш цього, Регале? — переконливо запитав король.
— Мій король може робити, що забажає, — похмуро відповів Регал.
Король Шрюд зітхнув.
— Я питав не про це.
— Мати королева точно цього не схвалить. Ваша прихильність до хлопця означатиме, що ви його визнали. У нього та в інших з’являться деякі задумки.
— Тьху! — сплюнув король і весело засміявся.
Регал одразу ж скипів.
— Моя мати королева не погодиться, і їй це теж не сподобається. Моїй матері…
— …вже кілька років не подобається те, що я роблю. Я вже майже не звертаю на це уваги, Регале. Вона постійно здіймає галас, верещить і погрожує повернутися до Ферроу, щоб там стати герцогинею, аби ти після її смерті одержав титул герцога. А коли вона дуже сердиться, то погрожує, що в такому разі Тілт та Ферроу піднімуть повстання, відділяться від нас, а вона буде там королевою.
— А я буду королем! — зухвало додав Регал.
Шрюд кивнув.
— Так, я передбачав, що вона підбиває тебе на таку гнилу зраду. Слухай, хлопче. Вона може скипіти і жбурляти посуд у слуг, але не більше, оскільки розуміє, що краще правити спокійним королівством, аніж бунтівним герцогством. У Ферроу немає причин повставати проти мене, якщо вони, звичайно, їх не вигадають. Її амбіції завжди перевищували її можливості.
Він помовчав і уважно подивився на Регала.
— Це найгірша помилка королівських династій.
Я відчував, що Регал насилу стримує свій гнів, утупившись у підлогу.
— Ходімо, — наказав король. Регал, як слухняний пес, пішов за ним, кинувши на мене побіжний убивчий погляд.
Я дивився вслід старому королю, який залишив залу, й відчув якісь відголоски втрати. «Дивний чоловік, — подумав я. — Незважаючи на те, що я бастард, він міг би оголосити мене своїм онуком і безперешкодно отримав би те, що йому треба». Блідий блазень зупинився біля дверей, озирнувся на мене на мить і зробив якийсь незрозумілий жест своїми худими руками. Це могла бути образа, благословення чи просто блазенський помах руки. Потім він посміхнувся, показав язика й подався за королем.
Незважаючи на обіцянки короля, я напхав тістечок у свій камзол, і ми з цуценятами вм’яли їх у тихому кутку за стайнею. Зазвичай ми їли менше, тому мій живіт ще довго бурчав. Собачата заснули, але я розривався між втомою та передчуттям. Я майже сподівався, що це закінчиться нічим і король забуде про свої слова. Але сталося навпаки. Того ж дня пізно ввечері я нарешті піднявся драбиною у кімнату Барріча. Весь день я намагався зрозуміти, що мали значити ті вранішні слова про мене. Але міг цього й не робити: щойно я зайшов у кімнату, Барріч відклав збрую й уважно подивився на мене. Кілька секунд він мовчки спостерігав за мною, а я за ним. Щось змінилося, і я злякався. Після того як Барріч позбувся Нюхача, мені здавалося, що моє життя повністю в руках у Барріча і що бастарда можна так само легко збути, як і щенюка. Але це не заважало мені відчувати його рідною людиною; щоб залежати від когось, не завжди потрібна любов.
Єдиним постійним почуттям було те, що я міг покластися на Барріча; зараз я відчував, що ця опора захиталася.
— Так, — врешті промовив Барріч рішучим тоном. — Так. Треба було потрапити йому на очі й привернути до себе увагу? Добре. Він вирішив, що робити з тобою.
Барріч зітхнув і замовк, але зовсім з іншим почуттям. На якусь хвилю мені здалося, що йому шкода мене. Але за мить Барріч знову заговорив:
— Мені наказали вибрати тобі коня на завтра. Король запропонував, щоб то було лоша. Таким чином я зможу навчати вас удвох. Але я вмовив його розпочати тренування зі старшою та спокійнішою твариною: один учень за раз. Втім, у мене свої причини дати тобі… менш вразливу тварину. Дивись, поводь себе добре. Якщо ти знову будеш займатися дурницями, я одразу це вирахую. Сподіваюся, ми зрозуміли одне одного.
Я швидко кивнув.
— Відповідай, Фітце. Для спілкування з учителями тобі доведеться користатися своїм язиком.
— Так, сір.
Це схоже на Барріча: найважливішим для нього було довірити мені коня. Вирішивши свою нагальну проблему, далі він говорив цілком байдужим тоном.
— Отже, хлопче, віднині вставатимеш на світанку. Зранку я тебе вчитиму доглядати за кіньми та правильно поводитися з ними, а також полюванню з собаками, щоб вони тебе слухалися. Я навчу тебе людському поводженню з тваринами.
Барріч зробив наголос на останній фразі й помовчав для впевненості, що я зрозумів його. Моє серце заскімлило, але я кивнув і додав:
— Так, сір.
— Після обіду ти переходиш у їхнє розпорядження вправлятися зі зброєю і тому подібне. Напевно, вони вчитимуть тебе Скіллу врешті-решт. Взимку ти будеш навчатися мов та жестів усередині. Без сумніву, тебе будуть вчити читати, писати й рахувати. Також історії. Я не знаю, для чого тобі те все, але вчись добре, щоб король був задоволений. Його краще не розчаровувати, не те що сердити. Краще б ти взагалі не потрапляв йому на очі, але я не попередив тебе про це. Втім, уже пізно.
Барріч раптом прокашлявся і вдихнув.
— А, ще дещо зміниться.
Він підняв шматок шкіри, з якою працював, і знову перегнув її. Здавалося, він розмовляє зі своїми пальцями.
— З цього моменту в тебе буде власна кімната в замку, там, де сплять всі аристократи. Ти б уже спав там, якби прийшов вчасно.
— Що? Я не зрозумів. Кімната?